Тут зупиняюсь і притискаю долоню до грудей, сама не знаю навіщо, мабуть, щоб вгамувати калатання серця.

Озираюся через плече і бачу, як сестра Вероніка пливе попід стіною, даленіє й раптом зникає в якихось дверях, що розчинились, поглинули її і знов зачинилися. Дивлюсь на білу фарбовану площину дверей — і ось зненацька, так само несподівано й невідомо звідки, перед моїми очима постає його образ: він лежить, непорушний, неживий, мертвий. Я торкаюсь пальцями повік, притискую їх, але нічого не помагає; цей образ загніздився десь у мене всередині, немовби в легенях чи в шлунку. Молю, волаю не голосом, а мозком, серцем: «Боже, ні, ні!» — й повільно натискаю ручку дверей. Він лежить з опущеними повіками, спить. За мить поволі розплющує очі, і все його обличчя міняється, роз’яснюється, всміхається мені. Цей усміх огортає, проймає мене всю і сповнює безмежним щастям. Я чую його голос:

— Що ти робила?

— Та нічого. Курила. Сиділа на лаві в саду й курила сигарету.

Його очі вдивляються в мене, слідкують за мною, на мить мене гублять, коли я відвертаюся, щоб повісити на вішалку жакет, але одразу знаходять і знову вдивляються в мене.

— Ти, напевно, не виспалась і дуже стомилась…

— Ні, любий, анітрохи.

— Як же ти підеш на роботу така втомлена?

— Я зовсім не почуваю втоми. А на роботу я сьогодні не піду.

Його лоб хмуриться, обличчя набирає невдоволеного, осудливого виразу.

— Чому ж це ти не підеш?

— Не піду, та й годі, тебе розважатиму, — відповідаю я, силкуючись усміхнутися.

Він дивиться на мене, але не відповідає на усмішку.

Його обличчя хмуриться ще дужче, на лоб набігають глибокі зморшки. Він заплющує очі. Боже, думаю я, як, напевно, болить це зранене, скремсане й позшиване тіло!

А може, він згадав про щось неприємне в нашому спільному житті?

— Як ти себе почуваєш, любий?

— Нічого, непогано, — відповідає він, не розплющуючи очей, потім питає: — Котра година?

— Пів на восьму. А чому ти питаєш?

— Та так, про щось подумав…

— Про що?