У них усе свіже і найкращої якості. Фе, як же мені завжди гидко, коли він готує собі цей біфштекс! Змішує м’ясо із жовтком, цибулею, гірчицею, поливає олією та оцтом, перчить, солить, достоту, ніби бабрається в лайні, та ще й слину ковтає! Але тепер — боже, аби тільки він попоїв усмак! Я дивитимусь, як він поїдає це сире м’ясо, плямкаючи, цмокаючи, ворушачи вухами і роблячи гримаси. Я радітиму, як колись у дитинстві: в мене був собака, і якось він зник, кілька днів десь пропадав, а потім вернувся і їв м’ясо, увесь трусячись, ніби пожирав його всім тілом; я плакала від щастя, що він знайшовся. «Делікатеси» відчиняються аж о дев’ятій. Я цього не знала, тож повертаю назад і біжу до «Центрального».

Входжу задніми дверима, через кав’ярню; часом я забігаю сюди по шинку. В кав’ярні порожньо, крізь розчинені двері до ресторану видно застелені скатертями столи з прапорцями різних країн. Біля вікна стоїть високий лисий старий офіціант, дивиться на вулицю й курить.

Я знаю його в обличчя, це чоловік дуже вихований і чемний. Добре, що мені трапився саме він. Іду до нього, а в голову лізе казна-що: чому він так невправно держить сигарету, ніби тільки вчиться курити? Кажу:

— Вибачте, будь ласка…

— До ваших послуг, — офіціант обережно кладе сигарету на край попільниці і вклоняється мені.

— Я хочу попросити у вас порцію біфштекса по-татарськи навинос, але тільки щоб він був дуже свіжий.

— А що, по-вашому, значить свіжий?

— Ну, свіжий, сьогоднішній.

— У нас, ласкава пані, нічого несвіжого не буває. Але біфштекс по-татарськи ми самі не готуємо. Одержуємо його з комбінату і зберігаємо в холодильнику.

— Розумієте, це для хворого, тому він повинен бути зовсім свіжий, сьогоднішній.

— Я спитаю, — каже офіціант і, човгаючи ногами, йде до кухні. За хвилину вертається з полумиском у руках.

М’ясо якесь засохле, безбарвне.

— Даруйте, але таке м’ясо хворій людині я подати не можу.

— Сказали, це вчорашнє. Позавчорашнє йде на потреби кухні.

— Пробачте, будь ласка, але я його не візьму.

— Я вас не вмовляю.

— Вибачте, до побачення.

— Нічого. До побачення.

Зачиняючи за собою двері, бачу, як він, згорбившись, із полумиском на простягнутій руці, прямує до кухні.

Добре, що я зайшла сюди, а не до якогось іншого ресторану. Принаймні мала справу з чемною людиною. Скоро дев’ята, я вертаюсь до «Делікатесів». Знов невідомо звідки в моїй голові з’являється нав’язливий образ померлої людини, накритої простиралом, але цього разу в мене вже немає колишньої певності, що це він, Роман, і моторошний образ легко вдається відігнати. Для цього треба тільки, йдучи, дивитись на різні вітрини: взуття, канцелярські товари, сантехнічне обладнання, потім у припалі пилом загратовані вікна Національного банку, де, зрештою, немає нічого, крім якихось афіш та оголошень. Образ туманіє, розпливається, зникає без сліду й більш не повертається. В «Делікатесах» вистоюю майже двадцять хвилин, зате мені вдається дістати дуже гарне, по кольору видно — щойно змелене м’ясо. Купую ще пачку кави та вафлі в шоколаді. Коли виходжу на вулицю, місто здається мені якимось ясним, веселим — то сонце пробилося крізь туман і осяяло все навкруг. Світло таке сліпуче, аж очам боляче, а окулярів я не маю, забула на столику біля телевізора. Минуло вже півтори години з гаком. Жах, як непомітно летить час. Я вже півгодини мала б сидіти на роботі. Треба туди подзвонити. Телефонна будка вільна, я входжу, чіпляю сітку з покупками на гачок, набираю свій службовий номер. Хвилинку чекаю; крізь шибки бачу ряд таксі на стоянці по той бік площі, лічу машини — було вісім, але вже стало менше. За такий короткий час дві від’їхали.