Йти мені все легше, ноги й руки знаходять утрачений ритм. Серце визволяється з-під кам’яного гніту, б’ється тепер спокійно й помалу сповнює все моє тіло живлющим теплом. Я бачу двох дівчаток з ранцями за плечима, в однакових формених платтячках з мереживними комірцями.

Тримаючись за руки, вони стоять край бруку і чекають, коли можна буде перейти вулицю. Я дивлюсь на них і думаю, що вони вдягнені надто легко, ранок прохолодний. Проїздить колона автомашин, два набитих людьми автобуси, потім грузовик. Дівчатка глянули в один бік, у другий, не рознімаючи рук, зірвалися з місця й прожогом перебігли вулицю. На тому боці спинилися, не знати чого озирнулись і, засміявшись, пішли далі. Я звертаю в провулок, минаю костьол, в якому вже давно не була, — відколи вийшла заміж, я ходжу до костьолу в нашому районі. Вертаюсь і входжу в костьол. Тут порожньо, на лаві сидить стара жінка, друга стоїть навколішках біля бічного вівтаря перед іконою матері божої. На камінній сходині горить свічка. Я стаю навколішки, хрещусь і проказую «Отче наш» та «Богородицю». Зітхаю, може, надто гучно; жінка оглядається на мене, поправляє хустку і схиляє голову набік. Губи її безупинно ворушаться.

Я дивлюсь на дари, розвішані навколо божої матері, вони блищать у півтемряві, мов зорі. Серед них найбільше сердець, маленьких і великих, є й ладанки, а також зображення рук і ніг. Я кажу: «Матір божа, якщо ти зробиш так, щоб він одужав, я дам тобі велике срібне серце — найбільше, яке тільки знайду. Обіцяю, що більш ніколи його не зраджу. Навіщо я взагалі про це думаю?

Це ж дурниця. І така обітниця ні до чого, в ній немає жодного сенсу, адже не зраджувати його — то для мене ніяка не жертва. Скоріш я повинна була б пообіцяти тобі, що, як тільки він одужає, я з ним розлучуся й піду в черниці». Дивлюсь на темний лик божої матері, імені здається, що вона усміхається. Я нічого не кажу, але сама собі думаю: «Ти всміхаєшся, як жінка до жінки. Ти ж знаєш, про що йдеться!»

Дивлюсь на годинник. Зараз десять хвилин на дев’яту.

Я пробула тут зовсім недовго, менш як п’ять хвилин.

Хрещуся, встаю з колін і виходжу з костьолу. Тепер я йду безлюдною вузькою вуличкою повз шерегу щільно поставлених автомашин. Біля під’їздів стоять баки зі сміттям. У ніс б’є гострий дух, схожий на запах дешевого туалетного мила. Дуже голосно, немов у мегафон, туркочуть голуби. Я пішла цією вуличкою, щоб скоротити путь. Вже недалечко ріг, за яким шумить центральна вулиця. А ось і молочарня, де я сподіваюсь дістати кефір; я вже вийняла із сумочки пляшку, але двері молочарні зачинені, а за шибкою висить табличка з написом: «Приймання товару». Старенька жінка з нарум’яненими й напудреними щоками сповіщає, що чекає вже більш як чверть години, але щойно з крамниці вийшов чоловік і сказав, що за п’ять хвилин відчинять. Я переходжу на другий бік вулиці, зупиняюсь біля господарського магазину і розглядаю алюмінієві каструлі, вишикувані в ряд, від найбільшої до найменшої. Так само розкладено й покришки, а також сковороди, ополоники та кухлі.