Озираюсь на молочарню, чи її не відчинили, потім переходжу до сусідньої крамниці й розглядаю у вітрині тканини, власне, навіть не розглядаю, а просто дивлюся і бачу їх, кожну окремо, але вони мене не ваблять. Жодної з них я б не купила. Вже хочу відійти, коли це в глибині вітрини помічаю тканину, що приковує мій погляд: узориста, дуже своєрідна парча. Її трохи заслоняли два перехрещені полотнища банального рожевого та фіалкового шовку, тому спершу я й не помітила парчі, лише ковзнула по ній поглядом, не оцінивши її якості й краси. Тепер я крізь скло доторкаюсь до неї пальцями, беру в руки, розправляю і прикладаю до себе. Парча обтягує мої груди й стегна, я дивлюся в дзеркало і бачу себе в сукні з цієї матерії. Силкуюся пригадати, скільки у мене в гаманці грошей. Проте не розкриваю сумочки, щоб перевірити. Зрештою, цей магазин відчиняється лише об одинадцятій. Могло б здатися, що я згаяла чимало часу, розглядаючи парчу; насправді ж я простояла тут дуже недовго, не більше, ніж перед вітриною з алюмінієвим посудом. На мить зупиняюсь перед наступною вітриною, захаращеною виробами з жовтої шкіри: валізами, портфелями та сумками. Але коли я дивилась на цю незвичайну, із своєрідним узором матерію, вперше за останні два дні, з того моменту, як сталося це лихо, мою увагу на мить привернуло щось не зв’язане з Романом. А може, зв’язане? Та ось двері молочарні розчиняються, і купка людей, що вже зібралась під дверима, входить усередину. Я знов переходжу вулицю і стаю в чергу до прилавка. Бездумно дивлюсь на вітрину, де лежать бруски масла, круглі та довгасті сири і стоять банки із згущеним молоком. Раптом до моєї свідомості доходить, що пляшок з кефіром ніде не видно, і мене обіймає страшенна тривога. Переді мною ще троє чи четверо покупців, але я висуваюся з черги й питаю в продавщиці:

— Скажіть, будь ласка, кефір є?

Продавщиця не відповідає, лице в неї ображене, ніби я звинуватила її в крадіжці грошей або годинника.

— Я питаю, чи є кефір.

— Я вам відповіла: є, — ледве чутно відказує продавщиця, надувшись і не дивлячись на мене.

— Вибачте, я не дочула, — відповідаю покірно; за інших обставин я навряд чи була б здатна на таку покору.

Я купую дві пляшки кефіру, порожню пляшку здаю, вартість другої оплачую й одержую квитанцію, квитанцію ховаю в гаманець, кефір ставлю в сітку. Виходжу.

Дивлюсь на годинник — жах, як швидко лине час, уже пів на дев’яту! Вже біжу, любий, біжу до тебе, лишилося ще тільки купити біфштекс по-татарськи. Може, в «Делікатесах»? Подивлюсь, а як нема, то в готелі «Центральний», там бувають іноземці, отже, має бути свіжий біфштекс.