— Добре, сперечатись нам нічого! Хотіли розказати, то розказуйте!

Вона, певне, зрозуміла, що треба змінити тон, і сказала сухо й неприязно, немов хотіла швидше відкараскатись од неприємного обов'язку:

— Микола Саричев передав мені список парканської організації.

— Що це ще за організація?

— У Парканах переховується група офіцерів, вони ведуть велику роботу, мають зброю.

— Скільки їх там?

— Десять чоловік.

— Усього десять?!

— Не знаю, можливо й більше. У списку лише десять прізвищ.

— Давайте сюди список!

Галина зітхнула:

— Не будьте наївним, Сивий! Невже ви думаєте, що я стану тримати при собі такий документ?

— Де ж він?

— Визубрила й спалила. Якщо є на чому писати, я вам продиктую.

Олексій дістав папір і недогризок олівця. Сівши на пагорок, записав десять названих нею прізвищ.

— Явка в них є? Пароль?

Галина сказала й це.

— Добре. Тепер поясніть мені, чому саме Микола передав вам цей список? Та ще й нишком, щоб ніхто не бачив?

Галина зітхнула ще важче:

— Невже й це потрібно пояснювати? Скажіть, чи ви самі що-небудь узнали в Нечипоренка про стан його справ? Ага, ні!.. Ото ж то! Із «щирого» самостійника слова не витягнеш, він за кожну дрібницю торгується, мов перекупка! А мені Вікентій Михайлович наказав вивідати все, що можливо, про становище в районі. От і довелося шукати інші способи інформації. Пощастило обвести Миколу Саричева і ще одну людину.