Діставши звідти перо, папір і переносну чорнильницю, Летиція сіла писати листа. Місяць світив їй яскравіше за сотню канделябрів.

Я, звісно, підгледів. А як інакше?

Лист адресувався Беттіні Мьонхле.

Закінчивши прощання з минулим життям, Летиція згорнула аркуш і передала капелану. Цей у чужі листи носа пхати не стане.

Прощання було зібганим — надто вже капітан підганяв отця Астольфа.

Шлюпка вдарила веслами по воді, матроси знову завели свою баладу, але я вже знав її дурнувате завершення і не слухав.

Ніколи ще не відчував я такої повноти життя, як у цю хвилину, під рівним світлом нічного світила.

Щось зблиснуло на піску.

Це був фатальний діамант. Летиція його впустила. Я хотів криком звернути її увагу, а потім подумав: навіщо?

Кому потрібні в раю рожеві діаманти? Чим вони кращі за міріади прекрасних мушель, якими всіяні ці береги? Від мушель більше користі — ними, приміром, можна зачерпнути води.

Летиція і Грей сиділи на піску поруч, обійнявшись за плечі, і про щось тихенько говорили.

Я не підслуховував. Думки мої були сумними.

Мені даровано Дар Повного Життя. Це значить, що я переживу їх обох. Я залишуся з тобою, моя дівчинко, і з тобою, Руперте Грею, поки смерть нас не роз’єднає. Але спочатку ми всі довго-довго будемо щасливими. Так навіщо помирати раніше смерті? Тим паче, ніхто ж до ладу не знає, що вона таке і чи є вона взагалі.

КРУЇЗНИЙ ЛАЙНЕР «СОКІЛ» (продовження)

КРУЇЗНИЙ ЛАЙНЕР «СОКІЛ»

(продовження)