Ніїві пригадалася темна печера, де він народився. Може, зараз із чорного куточка лісу вийде мама Нузак? Може, вона тут спить, як у темряві їхнього лігва? Такі думки, певно, проносилися в голові ведмедика. Він відчував, що потрапив до печери, бо тут була така сама мертва тиша, а поруч чорні провалля. Індіанці називали такі місця «МУХНЕДУ», тобто лісова зона, яку злі духи позбавили життя, бо лише нечиста сила могла створити хащі, що не пропускають сонячного світла. У таких закутках товариством злих духів були тільки сови.

Опинившись на місці Ніїви й Мікі, дорослий вовк зупинився б і повернув назад, лис позадкував би навкарачки і навіть войовничий малий горностай хоробро зазирнув би в хащі блискучими червоними очима й інстинктивно почалапав би назад до відкритих лісистих місцин. Адже, попри тишу й морок, ТУТ БУЛО ЖИТТЯ. Воно пульсувало й вичікувало в засідках — десь там, у чорних безоднях. Прямуючи вглиб тиші, Ніїва й Мікі відчували, як тріпотить життя в гущавині, й напружено вдивлялися туди круглими намистинками-очима, що виблискували зеленим вогнем. Однак жодного звуку, жодного руху в заростях не було. Нетямущі сови — ніби й справді служителі МУХНЕДУ — вичікувально роздивлялися малят з верховіття.

Аж раптом із темного небуття вилетіла величезна тінь і прошмигнула над головами Ніїви й Мікі так низько, що вони вловили загрозливе лопотіння здоровенних крил. Коли зловісне створіння зникло, почулося шипіння й клацання великого дзьоба. Мікі затремтів. Інстинкт, що потихеньку нагадував про себе, заполонив усе нутро песика. Він миттю відчув близькість невідомої й страшної небезпеки.

Загомоніло, дерева заворушилися, у повітрі затріпотіло щось лиховісне, а над головами малят заскреготало й заклацало: КЛАЦ-КЛАЦ-КЛАЦ. Мікі знову побачив велику тінь, яка шугала в повітрі, а за нею ще одну й ще одну, доки лісисте склепіння над ними не заповнили тіні, які дедалі ближче підступали й загрозливо клацали міцними дзьобами. Мікі припав до землі, ніби вовк або лис, — тієї миті щенячого страху в ньому не було. М’язи напружилися, і коли одна з сов, гучно розмахуючи крилами, пронеслася просто над його головою, він загарчав й вишкірив ікла. Ніїва вторував другові пирханням — ведмедикові ще належало дорости до викличного рику, якому його навчила мати. Він випростався, як усі ведмеді у хвилі небезпеки. На нього опустилася одна з тіней — жахливе пернате створіння з царства мороку.

Мікі, що принишкнув за шість футів від Ніїви, побачив, як друг зник під сірою масою. На якусь мить песик заціпенів від жаху: над його головою гýкали й ухкали здоровенні крилаті створіння. Ніїва не видав жодного звуку. Він повалився на спину й воював зі страховидлами гострими пазурами. Їхнє пір’я здавалося таким товстим і м’яким, ніби й не належало істотам з плоті й крові. Ніїва відчув тиху присутність Сили, що називається смертю. Крила завдавали страшних ударів. Ведмедикові перехопило дух, він нічого не бачив, але продовжував відчайдушно встромляти пазури в безтілесних почвар.