Нарешті песик заповз і собі під ломаччя, а тоді визирнув подивитися, чи немає сов. Він був невдоволений і досі шкірився й гарчав. Він переміг, він добряче відгамселив ворога і вирвав пір’я хижого птаха. І от після тріумфу мусив бігти за Ніївою. Песика охопило бажання повернутися й довершити справу. Заграла кров ердельтер’єра, шпіца й гончака-мисливця Гели: він не боявся поразки. У спадок від пращурів Мікі дістав вовчу відвагу, лисячу впертість, а ще міцні ікла й геркулесову силу гончака з гір Маккензі. Якби Ніїва не поліз глибше під вітролом, Мікі вистрибнув би й кинув виклик пернатим бестіям, від яких довелося тікати.

Ніїві гострі хижі кігті Угуміс’ю додали розуму, і він не хотів лізти в бійку з летючим ворогом. Ведмедик зализував рани, а Мікі підсунувся ближче і, відчувши запах теплої крові, загарчав. Він зрозумів, що це була кров Ніїви, і палючими очима розлючено вдивлявся вдалечінь крізь отвір, що послугував для них проходом під темне склепіння повалених дерев.

Протягом години Мікі не рухався і за цей час ПОДОРОСЛІШАВ, так само як після успішного нападу на кролика. Коли він нарешті обережно виліз із-під ломаччя, сонце вже сідало за лісом. Песик роззирнувся, звертаючи увагу на кожен звук і рух. Від слабенької й покірної стійки щеняти не лишилося й сліду. Завеликі собачі лапи твердо стояли на землі, незграбне тільце стало сильним і здавалося вирізьбленим із сучкуватого дерева, вуха настовбурчилися, а голова впевнено трималася на кістлявих плечах — усе свідчило про майбутню міць. Мікі знав, що на нього чекають Великі Пригоди у світі, де немає місця щенячим іграм і пестощам господаря. Цей світ обіцяв бути набагато захопливішим.

Мікі розтягнувся на череві поблизу отвору під вітроломом і заходився гризти кінець мотузки, що теліпалася на шиї. Сонце сідало і зрештою зникло за горизонтом. Мікі чекав, коли ж бо Ніїва виповзе й ляже біля нього просто неба. Та ліс огортали сутінки, а ведмедик не виходив. Коли зовсім стемніло, Мікі проліз крізь отвір під ломаччям, біля якого, як виявилося, примостився Ніїва. Песик ліг поруч, щоб разом вдивлятися в таємниці ночі.

Морок огорнув північний ліс, і все завмерло у тиші. У чорному безхмарному небі замерехтіли зірки, а потім цілі сузір’я. Молодик висів над деревами, заливаючи ліс золотим сяйвом. Лісову ніч заполонили химерні чорні тіні — беззвучні й непорушні. Аж ось дивні глухі звуки долинули з боку совиного кубла й порушили лісову тишу. Мікі вже доводилося чути пронизливе ухкання і ПУ-ГУ-ПУ-ГУ-ПУ-ГУ маленьких совенят, які прилітали красти наїдки з капканів, а от крики нічних убивць, крилатих єзавелів і франкенштейнів лісових хащів, він чув уперше. Глухі гортанні верески, що нагадували стогони, радше ніж крики. Ці уривчасті стогони були стишені — так, ніби птахи боялися сполохати потенційну здобич. За кілька хвилин кожне нічне провалля подавало ознаки життя, а тоді стогони припинилися, і нічне повітря у верхівках сосон і кедрів розітнули змахи величезних крил. Пролетівши над Ніївою й Мікі, мисливці подалися до свого угіддя на полювання.