Уперше накинувшись на жертву, безжальний Угуміс’ю, у якого розмах крил сягав п’яти футів, трохи схибив у смертельній атаці. Він зарано випустив гострі кігті, що мали встромитися у вкриту густою шерстю ведмежу плоть, як кинджали. Тому Угуміс’ю вирішив забити здобич крилами, а потім слушної миті завдати вирішального удару сильним дзьобом. Ще мить — і сови розірвали б морду Ніїви на шматки.

Мікі стривожило мовчання Ніїви — жодних риків чи скавучань. Песик підвівся, вищирився й загарчав. Страху вже не було, натомість песика охопив дикий, мало не радісний захват. Він упізнав ворога — це був ПТАХ. Для нього птахи були здобиччю, а не загрозою. Скільки разів Челонер підстрелював великих канадських казарок і довгокрилих журавлів під час подорожі північним краєм! Мікі ласував ними й навіть двічі ганявся, заливаючись гавкотом, за пораненими журавлями, які від нього ТІКАЛИ. Нині він не зчинив ґвалту, а блискавкою кинувся на пернату масу. 14-футова кістлява туша каменем упала на войовниче птаство: Угуміс’ю розчепив хватку, повалився на бік і відчайдушно забив крильми.

Перш ніж ворог оговтався, Мікі знову накинувся, спрямовуючи удари в голову, так само як робив із пораненими журавлями. Угуміс’ю повалився на спину, і з горла Мікі вперше вирвалося хиже гарчання. Угуміс’ю та його спрагле крові військо, що спостерігало за битвою згори, ще ніколи не чули такого. Цокання дзьобів почало віддалятися, Угуміс’ю змахнув крилами й полетів геть.

Упершись передніми лапами в землю, Мікі й далі погрозливо гарчав і дзявкотів услід чорній хмарі у верховітті. Він хотів, щоби птах повернувся, хотів розірвати його на шмаття, вгризтися в його пір’я. Доки Мікі завзято викликав птаха на бій, Ніїва перекрутився, став на лапи і, попередивши Мікі риком, кинувся навтьоки. Мікі було невтямки, що сталося, та принаймні він тверезо оцінював ситуацію — знову допоміг успадкований від попередніх поколінь інстинкт. Пес розумів, що у чорних проваллях ховається смерть, тому побіг так швидко, як ніколи. Поки Мікі наздоганяв ведмежа, тіні знову почали опускатися.

Малі побачили попереду просвіток. Дерева ставали вищими, навколо з’являлося сонячне світло, а печерний морок розсіювався. Якби вони пробігли ще якусь сотню ярдів, то опинилися б на розлогій рівнині, що була мисливським угіддям сов. Однак у Ніїви спрацював інстинкт самозбереження: у голові йому досі паморочилося від лиховісних змахів крил, а боки проймало пекучим болем від ран, завданих кігтями Угуміс’ю. Тому ведмедик, завваживши на шляху громаддя вітролому, кинувся в імпровізоване укриття так швидко, аж Мікі на якусь мить подумав, що Ніїва загубився.