На зорі Мікі виліз із-під ломаччя й обнюхав шлях, яким пробігли вовки й карібу. Досі напрямок їхніх мандрів визначав Ніїва, а тепер ведмедикові доведеться слідувати за псом. Ніс Мікі відчув стійкий запах вовчої зграї, і він попрямував у бік рівнини. За півгодини пес дійшов до краю й опинився на широкій кам’янистій стежці, якою сліди вовків спускалися крутим схилом до розлогого видолинку.

Мікі зупинився.

За 20 футів долу і за 50 футів збоку від нього лежала частково об’їдена туша молодого карібу. Та не лише від цієї картини кров у жилах Мікі закипіла, а серце завмерло. Із-за чагарника вийшла вовчиця Магіґун — вигнанниця зграї, яка вирішила поживитися м’ясом здобичі, у полюванні на яку не брала участі. Кістлява вовчиця підкрадалася, вищиривши ікла. Внаслідок хвороби, яку вона заробила, з’ївши отруйну приманку, у неї страшенно випиналися ребра. Плем’я відцуралося від боягузливої вовчиці, яка загризла власних вовченят. Однак Мікі сприймав її зовсім інакше: він бачив матір у плоті й крові. Його спогади про матір були інстинктивними. Вона з’явилась у його житті раніше за господаря Челонера.

На якусь хвилю песик затремтів і припав до землі, потім пішов униз до вовчиці, так само як пішов би до Челонера. Він спускався обережно й напружено, та водночас із дивним піднесенням — людина таких почуттів у ньому не викликала. Магіґун відчула присутність Мікі лише тоді, коли він підійшов зовсім близько. Теплий материнський запах ударив йому в ніздрі й сповнив великою радістю. Він усе ж відчував страх, щоправда не на фізичному рівні. Мікі припав до землі, сховав морду між передніми лапами й заскавчав.

Вовчиця миттю обернулася й загрозливо вищирилася, оголивши страшні ікла. Її очі налилися кров’ю у відповідь на потенційну небезпеку. Мікі не встиг ані поворухнутися, ані вискнути: вигнанниця несподівано кинулася на нього, як кішка. Вона вкусила малого лише раз і втекла. Із плеча Мікі цебеніла кров, однак тривале заціпеніння охопило його не через біль у рані. Магіґун лишила по собі материнський запах, а мрії песика розсипалися. Тяжке зітхання віддалося пекучим болем у плечі: Мікі втратив Спогади. Тепер для нього, так само як для Ніїви, не було Челонера, не було матері. Лишився тільки світ! Світ, де сходило сонце і розливалися принадні пахощі життя. Поруч манив насичений і солодкий запах м’яса.

Голодний Мікі потягнув його носом. Тоді обернувся й побачив, як чорний пузанчик Ніїва спускається схилом, щоб приєднатися до трапези.

Роздiл 9

Роздiл 9

Якби Макокі — старий індіанець крі, який працював кур’єром і доставляв посилки між озером Ґодс і Форт-Черчіл, — почув історію про пригоди Мікі й Ніїви до того моменту, як вони ласували м’ясом з обгризеної туші молодого карібу, він сказав би, що парочка потрапила під захист доброго духа тварин Іску Вапу. Макокі щиро вірив у лісових богів, та й у богів свого племені. Він би прикрасив історію ведмедика й песика своїми подробицями і розповідав би її малим правнукам. Малятам вона би врізалася в пам’ять, і через багато років вони б розповідали її власним дітям.