Адже дружба між чорним ведмежам і псом змішаної породи — без сумніву, справжня дивовижа. Ось чому Макокі сказав би, що Милосердний Дух, який наглядає за чотирилапими створіннями, певно, від початку супроводжував малих. Саме богиня Іску Вапу (так-так, це жінка) спонукала Челонера вбити матір ведмежатка Ніїви, зв’язати песика й ведмедика однією мотузкою, щоб, випавши з човна й потрапивши у бурхливий річковий потік, вони не загинули й врятували один одного від самотності й смерті. Макокі назвав би їх «НЕСВА-ПАВУК», що в перекладі означає «малі брати», і, якби раптом щось трапилося, врізав би собі палець, аніж завдав би їм шкоди. Однак Макокі анічогісінько не знав про пригоди малих і того ранку за сотню миль від місця, де лежала туша карібу, сперечався з білим чоловіком, якому потрібен був провідник. Макокі й не здогадувався, що тієї ж миті за його спиною стояла Іску Вапу. Вона замислила дещо таке, що мало вплинути на життя Ніїви й Мікі.

Тим часом малі накинулися на їжу так, ніби помирали з голоду. Вони поводилися дуже практично: не думали про минуле й зосередилися на теперішньому. Здавалося, за кілька днів, сповнених неймовірних пригод і небезпек, минув цілий рік. Ніїва вже не тужив аж так за матір’ю, а для Мікі після всіх неймовірних подій втрата господаря вже не мала великого значення. Учорашня ніч закарбується в їхній пам’яті назавжди: страшна сутичка з моторошними совами, втеча пернатих почвар, убивство молодого карібу вовками, а для Мікі ще й коротка й сумна зустріч із вовчицею Магіґун. Пекучий біль у плечі, в яке вгризлася вигнанниця-вовчиця, дошкуляв песикові, та не позначився на апетиті. Хижо рикаючи, він набивав шлунок, доки не відчув, що от-от лусне.

Тоді песик сів на задні лапи й глянув у бік, куди пішла Магіґун.

Вовчиця подалася на схід, до Гудзонової затоки, де розлога долина простягалася між двома гірськими кряжами — золотими лісовими мурами, осяяними вранішнім сонцем. Мікі ще ніколи не бачив світу в такому ракурсі. Вовки наздогнали карібу на верхівці крутого схилу. Пагорб випинався на тлі совиного чорного лісу, ніби грубий великий палець на людській долоні. Тепер туша лежала посеред луки, яка нависала над долиною. Зі схилу Мікі вдивлявся вдалечінь, і дива, що так вразили його, поступово розсіювалися в сонячному сяйві й небесній блакиті. Його очам відкривалася райська краса, яка давала солодкі обіцянки: зелені розлогі луки, затишні гаї, що зливалися в густий ліс за горами, чагарники, розмальовані червневими барвами, подекуди відблиски дрібних водойм, а за півмилі — сяйво озера, що нагадувало гігантське дзеркало в багряно-зеленому обрамленні сосон і кедрів.