Десь посеред красот і зникла Магіґун. Цікаво, чи вона повернеться, думав Мікі. Він спробував унюхати її запах, але в серці не лишилося туги за матір’ю. Він починав розуміти, що собака і вовк — не одне й те саме. На якусь мить Мікі, ще сподіваючись знайти матір у цьому світі, сплутав Магіґун із тією, що втратив. Тепер він усе зрозумів. Ще б трохи — і вовчиця прокусила б йому плече або й горло. Мікі добре засвоїв «ТЕБА-ҐОН-ҐАВІН» (Єдиний Великий Закон) — нещадне правило про те, що виживає сильніший. Життя — це боротьба; треба вбивати й боротися з усіма створіннями, які мають лапи або крила. І на землі, і в повітрі є загрози. Жодного разу, відтоді як Мікі втратив Челонера, не зустрічалися песикові друзі, окрім, звісно, осиротілого ведмежати Ніїви. Мікі повернувся до Ніїви й рикнув до яскравої кукші, яка сподівалася урвати й собі шматочок м’яса.

Кілька хвилин тому Ніїва важив не більше 12-ти фунтів, а тепер — добрих 14–15. Його пузо надулося, як напхана валіза. Він присів на задні лапи, ніжився під теплим промінням, зализував рани й почувався надзвичайно задоволеним собою і світом. Завваживши, що наближається Мікі, він приязно буркнув і перевернувся на м’якеньку спинку, запрошуючи песика до гри. Таке трапилося вперше, і Мікі з радісним дзявкотом стрибнув на приятеля. Вони дряпалися, кусалися й махали лапами, супроводжуючи дружнє борюкання хижими риками (від Мікі) і поросячим форканням та висками (від Ніїви). Граючись, вони перекотилися до краю пагорба, який височів над долиною. Крутим, порослим травою схилом заввишки 100 футів покотилися два маленьких м’ячики, ніби ядра з катапульти. Кругленький огрядний Ніїва майже не забився.

А от кістлявому Мікі, на якому можна було рахувати ребра, довелося непереливки. Він стрімко покотився додолу, перевернувся, беркицьнувся й гепнувся до кам’янистого підніжжя схилу на краю долини. Песик відчув, як паморочиться в голові й перехоплює подих. Відсапуючись, Мікі звівся на лапи: світ довкола крутився, мов карусель. Поступово песик оговтався й почимчикував до Ніїви, який відкотився на десяток футів.

Ніїва тим часом зробив неймовірне відкриття. Чорні ведмежата обожнюють з’їжджати з гірок, не менше ніж малі хлопчаки чи бобри, які катаються на своїх хвостах. Тому, доки Мікі приходив до тями, Ніїва поліз схилом угору футів на 20–30 й навмисне скотився ще раз! Подиву Мікі не було меж. Ніїва знову видерся на схил і знову скотився — Мікі аж дихати перестав, так його це шокувало. Він непорушно спостерігав, як Ніїва зо п’ять разів видирався вгору й радісно скочувався додолу гіркою, порослою травою. На п’ятий раз терпець цуценяті урвався: він підскочив і навалився на Ніїву так, що борюкання мало не переросло в бійку.