Щось стиснуло горло Кенту — почуття, яке він намагався придушити, та воно все одно проривалося крізь губи тихим стогоном, майже схлипом. Він чув, як співають люди вдалині, дикі й вільні, як самі ліси, і так хотів висунутись у вікно й прокричати їм услід слова прощання. Тому що караван — караван Компанії Гудзонової затоки, чиї пісні лунали над рікою вгору і вниз за течією більше, ніж двісті п’ятдесят років поспіль, — вирушав у дальню путь. І Кент знав, куди він прямує — на північ, і ще далі на північ; пройде сотню миль, п’ять сотень миль, тисячу миль — а тоді ще тисячу, перш ніж остання з барж звільниться від свого дорогоцінного вантажу. І довготелесих засмаглих чоловіків на баржах чекають місяці справжнього, радісно бентежного життя просто неба. Не в змозі стримати тугу, що затопила його, Кент відкинувся на подушки й прикрив очі рукою.

У ці моменти його уява яскраво й нагло змальовувала йому картини втраченого. Завтра чи післязавтра він буде мертвий, а річковий караван й далі гребтиме — вперед, до Великих порогів Атабаски, долаючи Бистрину Смерті, хоробро оминаючи небезпечні скелі й бистрини Великого каскаду, водоверті Диявольської Горлянки, крізь громоподібний рев і кипіння «драконової пащі» Чорної Бистрини — і так до кінця Атабаски, до Невільничої ріки і через Маккензі, допоки останній ніс на борту не відчує аромату припливних вод Північного Льодовитого океану. А він, Джеймс Кент, буде вже МЕРТВИЙ!

Він зняв руку з очей, і його губ торкнулася квола посмішка. Він ще раз визирнув у вікно. В каравані було шістнадцять барж, і він знав, що капітаном на найбільшій із них був П’єр Росан. Він уявляв собі, як, мабуть, почервоніла й розпухла П’єрова горлянка від гучних пісень. Там, за тисячі миль, на П’єра чекала дружина. Підхоплені течією баржі вже несло — і здавалося Кенту, що він бачить останніх втікачів, які рятуються від вторгнення сталевих почвар. Не усвідомлюючи, він простягнув перед собою руки, і душа його прокричала останнє «Прощавай», хоч жодного звуку не злетіло з губ.

Він радів, коли баржі зникли з очей і співи гребців розчинилися вдалині. І знову він прислухався до лінивого дзижчання тартака і чув над головою шурхіт м’якеньких лапок рудої білки, їхнє безтурботне дріботіння. Ліс повертався до нього. Золотавий промінь сонця впав на ліжко. Він зробив ще один ковток повітря, просякнутого запахами кедра й живиці, і коли відчинилися двері та увійшов Кардіґен, той побачив перед собою колишнього Кента.

Не було жодної зміни в голосі чи в манерах Кардіґена, коли вони віталися. Та обличчя лікаря було напруженим — цього він не міг приховати. Він приніс Кенту його люльку й тютюн і поклав на стіл, а сам приклав вухо до його серця, слухаючи «шуми», як він називав — рух крові крізь аневризматичний мішок.