Вперше з моменту душевної напруги, викликаної зізнанням, Кент відчув себе жахливо самотнім. Смерть і досі його не лякала, але якась частина життєвої філософії зазнала краху. Врешті-решт тяжко помирати на самоті. Він відчував, що тиск у його грудях за останню годину-дві посилився, і потроху проймався думкою, як буде жахливо, якщо «вибух» станеться після заходу сонця. Він хотів, щоби повернувся О’Коннор. Він відчув нестерпне бажання покликати Кардіґена. А побачивши отця Лайонна, він би розридався від радощів. Але понад усе в ці хвилини душевного смутку він мріяв, щоби поряд була жінка. Буря важкою масою наповзала, огортаючи землю відчаєм, охоплюючи величезні простори; і раптом він чітко усвідомив, як багато могло ще трапитися в житті, чого вже ніколи не трапиться.

Він ніколи про це не здогадувався, проте зараз бачив, яка невимірна безодня пролягає між цілковитою безпорадністю й дикою тваринною свободою чоловіка — і його душа криком кричала, жадаючи не пригоди, не первісної сили життя, але присутності слабшого створіння, у чиєму ніжному дотику, однак, криється сила цілого людства.

Кент боровся з собою. Він згадав, як лікар Кардіґен попереджав його про можливі напади глибокої депресії, і намагався вирватися з тенет відчуття, що нахлинуло на нього. Під рукою був дзвоник, але він уперто не бажав скористатися ним, адже це було би проявом власного боягузтва. Сигара в руці згасла, і він знову прикурив її. Спробував повернутися думками до О’Коннора, загадкової дівчини і Кедсті. Намагався уявити перед собою Мактриґґера, чоловіка, якого він урятував від шибениці, як той чекає на Кедсті на його посту в казармах. Він змалював в уяві дівчину — так, як її описав О’Коннор, з чорним волоссям і синіми очима — і тут почалася буря.

Хлинув проливний дощ. Із першими краплями двері розчахнулися, і Кардіґен поспішив зачинити вікно. Він провів у палаті півгодини, потім час від часу з’являвся юний Мерсер, один із його двох помічників. Ближче до вечора почало розгодинюватися. Повернувся отець Лайонн із належно оформленими паперами, що чекали на підпис Кента. Він пробув із Кентом до заходу сонця, а потім прийшов Мерсер з вечерею.

До десятої години Кент розмірковував над пильністю з боку лікаря Кардіґена, яка видалася йому вкрай незвичайною. Чотири рази той слухав його зі стетоскопом, але коли Кент поставив питання, що крутилося в нього на язику, той лише похитав головою.

— Погіршень немає, Кенте. Не думаю, що це станеться сьогодні.

Попри це запевнення, Кент ясно відчув, що лікар стурбований, і стурбований якось інакше, ніж уранці. Відчуття було чітким і переконливим. Він гадав, що Кардіґен бреше, як часто роблять у таких випадках люди його фаху.