— Що?

— Що Кедсті так квапився прийняти твоє зізнання. Не вірю, що це було згідно зі статутом і відповідно до приписів. Але він так вчинив. І зараз більше, ніж БУДЬ-ЩО В СВІТІ, я хочу знати: це ти вбив Барклі?

— О’Конноре, якщо ти не віриш людині на порозі смерті, ти не надто поважаєш смерть, чи не так?

— Ось на таких теоріях і тримається закон, та це не завжди відповідає людським вчинкам. Чорт забирай, чоловіче, ЦЕ ЗРОБИВ ТИ?

— Так.

О’Коннор сів і нігтями відкрив коробку з сигарами.

— Не завадить, якщо я викурю це разом із тобою? — спитав він. — Без цього просто ніяк. Стільки всього несподіваного навалилося з ранку. Нічого, якщо я спитаю тебе про дівчину?

— Дівчину! — скрикнув Кент. Він сів, випроставшись, і спрямував здивований погляд на О’Коннора.

Штаб-сержант прискіпливо дивився на нього, у його очах застигло питання.

— Бачу, ти її не знаєш, — сказав він, прикурюючи сигару. — От і я теж. Ніколи раніше її не зустрічав. Тому мене так і здивував інспектор Кедсті. Кажу тобі: це якось ненормально. Він не повірив тобі сьогодні вранці, а все ж він був приголомшений. Хотів, щоб я пішов із ним додому. І вени в нього на шиї були ось такі — як мій мізинець.

Аж раптом він передумав і сказав, що ми йдемо на його пост. Тож ми рушили стежкою, що пролягає крізь тополиний гай. Ось там це й сталося. Я не звик упадати за дівчатами, Кенте, і виглядатиму повним дурнем, якщо спробую її тобі описати. Але вона там була, стояла на стежці, лише за якихось три метри від нас. Побачивши її очі, я так і завмер на місці, миттєво, наче підстрелений. І Кедсті вона зупинила так само. Я чув, як він видав звук, схожий на рохкання — кумедний звук, наче хтось дав йому стусана. Не можу навіть сказати, чи була вона в сукні, чи без, бо я в житті не бачив такого обличчя, таких очей, такого волосся. І я витріщався на них, наче блискавкою вдарений бовван. Здавалося, вона взагалі не помічає мене — я був наче повітрям, невидимою примарою перед її очима.

Вона дивилася прямо на Кедсті, очей з нього не зводила — а потім пройшла повз нас. І, зауваж, не промовила жодного слова. Вона підійшла так близько, що я міг її рукою торкнутися, і лише коли вона була геть близько, вона відірвала погляд від Кедсті й глянула на мене. І коли вона пройшла, я подумав, якою ж парочкою триклятих ідіотів ми були — стоїмо, як паралізовані, наче ніколи в житті не бачили вродливої дівчини. Вже хотів викласти це старому, аж тут…

О’Коннор перекусив сигару навпіл, підсунувши свій стілець ближче до ліжка.

— Кенте, клянуся, що коли я зиркнув на Кедсті, він був білий, мов крейда! У його лиці кровинки не лишилося, і він дивився просто перед себе, наче дівчина була все ще там. І він знову рохнув — о, то був не сміх. Наче щось душило його. А тоді він сказав: «Сержанте, я забув дещо важливе. Мушу повернутися до лікаря Кардіґена. Даю вам розпорядження негайно звільнити Мактриґґера!»