— Вона не білявка — і я не виключав тебе з історії, — перебив О’Коннор. — Я в житті не бачив нічого чорнішого за її волосся. Воно було разюче. Якби ти сам якось побачив ту дівчину, то до останніх своїх днів не забув би. Вона ніколи раніше не приїздила до Пристані Атабаска і взагалі не бувала в навколишніх місцях. Якби бувала, ми почули би про неї раніше. Вона приїхала з певною метою. І я впевнений — мети було досягнуто, щойно Кедсті наказав мені звільнити Мактриґґера.

— Можливо і ймовірно, — погодився Кент. — Я завжди казав, що ти найкращий детектив-аналітик у наших лавах, Баккі. Але не бачу, як це тичиться мене.

О’Коннор похмуро всміхнувся.

— Не бачиш? Що ж, мабуть, я став водночас сліпим і дурним і, може, трохи захопився. Але мені здалося, що в мить, коли інспектор Кедсті помітив дівчину, йому дуже закортіло звільнити Мактриґґера й натомість повісити тебе. Аж надто закортіло, Кенте.

Усвідомивши гірку іронію власного становища, Кент невесело посміхнувся й кивнув на сигари.

— Я спробую одну з цих, — сказав він, відкушуючи кінчик сигари зубами. — А ти забуваєш, що мене не повісять, Баккі. Кардіґен дає мені часу до завтрашньої ночі. Може, до післязавтра. Ти бачив, як флот Росана відпливав на північ? Це нагадало мені нашу пригоду трирічної давнини!

О’Коннор знову стиснув його руку. Вона була така холодна, що серце штаб-сержанта мимоволі знітилося. Він підняв голову і глянув крізь верхню частину вікна, так, щоб Кент не помітив спазму, що стис йому горло. Потім відійшов до дверей.

— Я зайду до тебе завтра, — пообіцяв він. — І як щось дізнаюся про ту дівчину, неодмінно розповім.

Він через силу спробував засміятися, але його голос затремтів, і сміху не вийшло.

Кент слухав, як важкі кроки друга віддаляються по коридору.

Роздiл 3

Роздiл 3

І знову світ повернувся до Кента — світ, що лежав за відчиненим вікном. Але не встиг О’Коннор піти, як той світ почав змінюватись, і, попри всі намагання опанувати себе, Кент відчував, як ця зміна потроху оволодіває ним, сповнюючи гнітючим смутком. Темніло небо, віддалені хвилі лісів швидко змінювали колір і відтінок під впливом близької бурі. Пагорби й хребти вже більше не всміхалися до нього. Мінливі барви ялин, кедрів і ялиць заступала похмура темрява. Берези й тополі, що виблискували золотом і сріблом на сонці, розчинилися в примарній і неоживленій сірості, майже непомітній оку. Густа похмура темрява вуаллю розгорталася над рікою, що лише кілька хвилин тому відбивала сонячні промені, осяюючи затьмарені обличчя річкової команди. І з тією темрявою невпинно наближався далекий гуркіт грому.