— Здається, що часом я й сам це чую, — сказав Кент. — Ну що, зараз гірше?

Кардіґен кивнув.

— Куріння може пришвидшити кінець, — попередив він. — Якщо ж ти все одно хочеш…

Кент потягнувся за люлькою і тютюном.

— Воно того варте. Дякую, старий.

Кент набив люльку, і Кардіґен прикурив її. Вперше за два тижні з губ Кента злітав тютюновий дим.

— Караван вирушає на північ, — сказав він.

— Здебільшого з вантажем до Маккензі, — відповів Кардіґен. — Довгенька подорож.

— Кращої на півночі й бути не може. Три роки тому ми з О’Коннором були там із командою Фоллетта. Пам’ятаєш Фоллетта — і Лядусера? Вони двоє закохалися в одну дівчину і, будучи добрими друзями, вирішили владнати суперечку, пропливши крізь Бистрину Смерті. Той, хто перепливе першим, і мав отримати її. Боже мій, Кардіґене, які чудасії трапляються! Фоллетт дістався берега першим, але мертвим. Розбив собі голову об річкову скелю. І до сьогодні Лядусер так і не одружився з тією дівчиною, бо твердить, що Фоллетт переміг його, і якщо він не гратиме чесно, дух або ще там щось Фоллетта переслідуватиме його довіку. Отака дивовижа…

Він змовк і прислухався. З коридору лунали кроки, які не можна було сплутати ні з чим.

— О’Коннор, — сказав він.

Кардіґен підійшов до дверей і відчинив їх у ту мить, коли О’Коннор саме збирався постукати. Коли двері знову зачинилися, штаб-сержант залишився наодинці з Кентом. Однією зі своїх величезних рук він стискав коробку сигар, другою ж тримав букет полум’яних квітів.

— Отець Лайонн тицьнув їх мені, коли я йшов сюди, — пояснив він, поклавши квіти на стіл. — І я… ну… я порушив правила, прийшовши сюди, аби сказати тобі дещо, Джиммі. Ніколи в житті я не називав тебе брехуном, але зараз кажу: ти брешеш!

Він гаряче стискав руки Кента в пориві почуття дружби, яку ніщо не здатне знищити. Кент скривився, але цей біль був йому в радість. Він боявся, що О’Коннор, як і Кедсті, через службову необхідність, відвернеться від нього. А тоді він помітив дещо незвичне в обличчі й погляді О’Коннора. Штаб-сержанта нелегко було вивести з рівноваги, але зараз він був помітно стурбований.

— Не знаю, що бачили інші, коли ти робив своє зізнання, Кенте. Може, у мене зір гостріший, бо я два з половиною роки провів разом із тобою, ганяючись за злочинцями. Ти брехав. Що за гру ти затіяв, старий?

Кент застогнав.

— Невже я маю знову починати спочатку? — благально вимовив він.

О’Коннор важким кроком заходив туди-сюди по кімнаті. Таким Кент бачив його лише кілька разів на привалі, коли перед ними поставали складні загадки.

— Ти не вбивав Джона Барклі, — наполягав він. — Я не вірю, що ти зробив це, й інспектор Кедсті теж не вірить — от тільки дивно…