Тоді, більше від збентеження, що охопило його наступної миті, він глянув на її ніжки. І знову О’Коннор мав рацію — крихітні стопи, туфлі-човники на високих підборах, звабливо розвернуті литки, що виднілися з-під спідниці з якоїсь ворсистої коричневої тканини…

Він почервонів, схаменувшись. На вустах дівчини тремтіла невловна подоба усмішки. Вона глянула вниз, і вперше він побачив те, що бачив раніше О’Коннор — сонячні відблиски, що ліниво переливалися в її волоссі.

Кент намагався сказати щось, але перш ніж йому вдалося видати хоч звук, вона вже вмостилася на стільці поряд із його ліжком.

— Я довго чекала, щоб побачити вас, — промовила вона. — Ви Джеймс Кент, чи не так?

— Так, я Джим Кент. Перепрошую, що лікар Кардіґен змусив вас чекати. Якби я знав…

Він знов опанував себе і всміхнувся до неї. Він помітив, яку неймовірну довжину мають її темні вії. Але фіалкові очі за ними не всміхнулись у відповідь. Безтурботність їхнього погляду бентежила Кента. Наче вона ще не вирішила, як до нього підійти, і все намагалася знайти йому місце в галереї вже бачених експонатів.

— Він мав мене розбудити, — продовжував Кент, намагаючись більше не втрачати самовладання. — Нечемно змушувати юну леді чекати цілих дві години!

Він відчув із погляду синіх очей, що його усмішка вийшла гримасою сентиментальності.

— Так — ви особливий, — тихо, наче до самої себе мовила вона. — Ось чому я прийшла — перевірити, чи справді ви відрізняєтесь від інших. То ви помираєте?

— Боже мій — так, я помираю! — видихнув Кент. — Якщо вірити лікарю Кардіґену, я можу в цю саму мить віддати богові душу. Хіба ви не нервуєтесь, сидячи поряд із людиною, яка може от-от сконати просто у вас на очах?

Вперше він помітив, як її погляд змінився. Хоч вона й не сиділа напроти вікна, та все ж у її очах відбивався сонячний промінь — м’який, сяйливий, майже веселий.

— Ні, це мене не лякає, — запевнила вона. — Я завжди гадала, що мені варто побачити, як хтось умирає — не швидко, як від утоплення чи від кулі, а повільно, тривалий проміжок часу. Але мені б не хотілося бачити, як помираєте ВИ.

— Я радий, — видихнув Кент. — Це для мене велика втіха.

— Але якщо помрете, мене це не злякає.

— О!

Кент підтягнувся вище на своїх подушках. За життя він зазнав чимало пригод. Пережив усі можливі потрясіння. Але це було щось нове. Він дивився у її сині очі, не в змозі мовити хоч слово або щось зрозуміти. Холодні, м’які та анітрохи не схвильовані очі. І він знав, що дівчина каже правду. Жоден порух цих гарних вій не видасть переляку чи страху, якщо він сконає просто зараз. І це вражало до нестями.