Годинами дикі простори щільною стіною обступали Кента. Він неспокійно здригався, кілька разів мало не прокинувся, але щоразу знов зісковзував у дрімотні обійми лісу. Ось він знову когось вистежує на самому початку холодної сірої зими, і похідне вогнище палає, мов червоний німб в самому серці ночі. Поряд із ним біля вогнища сидить О’Коннор. Ось він у санях, запряжених собаками, проривається крізь бурю; ось таємничі темні води піняться під його каное; ось він на Великій ріці, а поряд знов О’Коннор — а тоді раптом у його руці димить пістолет, і вони з О’Коннором стоять, спинами до естакади, двоє проти розлюченого кровожерливого Маккоу з його кодлом контрабандистів. Шум перестрілки мало не розбудив його, але далі йшли приємніші спогаді: шелест вітру у верхівках ялин, дзюркіт потоків, що розливаються навесні, пташині співи, солодкий аромат життя, тріумф життя, що він прожив: він і О’Коннор. Врешті-решт на межі сну та яви він боровся із задушливим тиском у грудях. Було важко й нестерпно — як тоді, коли його притиснуло впалим деревом у селищі Джекфіш. Він відчув, що знову зісковзує в темряву. Раптом спалахнуло світло. Він розплющив очі. У вікно яскраво світило сонце, а тягар на грудях виявився м’яким тиском стетоскопа Кардіґена.

Попри фізичний стрес, спричинений примарами — породженнями власної уяви, Кент прокинувся так тихо, що Кардіґен не помітив цього, доки він не підняв голови. Було щось в обличчі лікаря, що той намагався приховати, але Кент устиг помітити це. Під очима лікаря лежали темні кола. Він був стомлений — так, наче провів безсонну ніч. Кент підвівся, мружачись від сонця й винувато всміхаючись. Він проспав до пізнього ранку, і…

Раптом він скорчився від несподіваного болю. Щось нестерпно пекуче обпалило йому груди. Це було наче удар ножа. Він відкрив рота, щоб вдихнути повітря. Тиск у грудях більше не був тиском стетоскопу. Він був справжній.

Стоячи над ним, Кардіґен намагався підбадьорити його.

— Забагато нічного повітря, Кенте, — пояснив він. — Це мине — дуже скоро.

Кенту здалося, що лікар зробив ледь помітне наголошення на слові «скоро», але ставити питань він не став. Кент був упевнений, що все зрозумів, до того ж він знав, якою неприємною буде для Кардіґена ця відповідь. Порившись під подушкою, від знайшов годинник. Була рівно дев’ята. Кардіґен метушливо порався у кімнаті, прибираючи речі на столі й поправляючи штору на вікні. Кілька секунд він нерухомо стояв, повернувшись спиною до Кента. А тоді озирнувся й промовив:

— Що бажаєш спочатку, Кенте: вмитися й поснідати чи прийняти відвідувача?