На мить щось схоже на обурення спалахнуло в його збентеженій душі. Потім воно вляглося, і йому зненацька сяйнуло, що дівчина лише озвучила його власну життєву філософію, продемонструвавши дешевість і незначущість життя, абсурдність переживань за світлом, що згасає. Саме про це вона й казала йому, тільки не з поважністю філософа, а з чарівною безпосередністю дитини.

Раптом, немов піддавшись почуттю, яке явно суперечило її безжальному ставленню, вона простягла руку й поклала на Кентове чоло. Ще одне потрясіння. Це не був дотик професійної доглядальниці, але м’який прохолодний тиск, від якого тілом розлився приємний трепет. Рука торкалася його лише коротку мить, після чого дівчина прибрала її, сплівши пальці на колінах.

— Гарячки немає, — сказала вона. — Чому ви вважаєте, що помираєте?

Кент пояснив, що коїться всередині нього. Він уже втратив нитку своєї початкової думки та очікувань. Він гадав, що коли гостя ввійде, вони принаймні представляться один одному, і передбачав, що це він ставите їй ввічливі запитання. Попри запевнення О’Коннора, чоловік не думав, що дівчина виявиться настільки вродливою. Він не думав, що в неї будуть такі прекрасні очі, такі довгі вії, а дотик її руки так приємно збуджуватиме. А тепер, замість того, щоб спитати її ім’я та причину візиту, Кент поводився, як нерозважливий бовдур, читаючи лекцію з фізіології на тему аорт і аневризматичних мішків. Лише коли він закінчив, до нього дійшла вся абсурдність ситуації, і вслід за тим прокинулося почуття гумору. Навіть помираючи, Кент не міг не бачити комічного боку справи. Це вразило його не менше, ніж краса дівчини та її приголомшлива, нічим не затьмарена безпосередність.

Дивлячись на нього з тим самим загадковим питанням в очах, дівчина побачила, як він раптом розсміявся їй в обличчя.

— Смішно. Дуже смішно, міс… міс…

— Маретта, — підказала вона, допомагаючи йому.

— Смішно, міс Маретто.

— Не «міс Маретто». Просто Маретто, — виправила вона.

— Я кажу, смішно, — спробував він знову. — Бачите, не так уже це й приємно, як ви, може, думали… ну… бути тут, коли я помираю. А минулої ночі я гадав, що найкраще в світі було б мати поряд жінку. Таку співчутливу жінку, ну, знаєте, яка трохи полегшить настрій, може, скаже, що їй шкода. А тоді Господь почув мої молитви, і з’явились ВИ — але в мене таке враження, що ви взяли собі за мету побачити, на що схожий хлопець, коли відлітає на небеса.

У її синіх очах знову замерехтіло світло. Здавалося, вона вже склала про нього повне уявлення, і він побачив, як її щоки, бліді, коли вона ввійшла, потроху наливаються рум’янцем.