Кент скривився.

— У загальному всеосяжному сенсі — так, — сказав він. — Я, наприклад, вірю в Бога, який відкриває себе нам через усе живе, у його переможній славі, яку ви бачите крізь вікно. Ми з природою стали дуже близькими друзями, і я ставлюся до неї трохи як до богині-матері. Мені легше поклонятися їй, ніж богові-чоловікові. Може, це й блюзнірство, але іноді це дарує неабияку втіху. Але ви ж не для того прийшли, щоб обговорювати релігію?

Гарненька голівка схилилася ближче до нього. Він відчув нав’язливе бажання підняти руку й торкнутися її блискучого волосся, коли вона поклала долоню йому на чоло.

— Я знаю, хто вбив Джона Барклі, — наполегливо повторила вона. — Я знаю, як, коли і чому його було вбито. Будь ласка, скажіть мені правду. Я хочу знати. Навіщо ви зізналися у злочині, якого не скоювали?

Кент прикурив сигару, не поспішаючи з відповіддю. Дівчина пильно, нетерпляче дивилася на нього.

— Може, я й божевільний, — сказав він. — Будь-яка людська істота може схибнутися, сама того не знаючи. Це найкумедніша сторона божевілля. Але якщо ні, то це я вбив Барклі. Якщо ж я його не вбивав, то маю бути божевільним, адже я цілком переконаний, що вбив. Отже, хтось із нас божевільний: або я, або ви. Я так гадаю, що ви. Хіба здорова людина носитиме тут отакі туфлі на підборах? — він із докором вказав на підлогу.

Вперше за весь час дівчина всміхнулася — відкрито, відверто, радісно. Так, ніби серце її потяглося йому назустріч. А потім, наче сонце за хмарою, її усмішка зникла.

— Ви хоробра людина, — сказала вона. — Ви дивовижні. Я ненавиджу чоловіків. Але, гадаю, якби ви прожили ще довший час, я вас полюбила б. Я повірю, що ви вбили Барклі. Ви змушуєте мене повірити. Ви зізналися, коли зрозуміли, що помираєте, аби врятувати невинного. Хіба не так?

Кент в’яло кивнув.

— Все так. Неприємно думати про це, але, гадаю, це правда. Я зізнався, бо розумів, що скоро помру. Інакше, я цілком впевнений, я дозволив би, щоб інший хлопець випив цей трунок за мене. Ви, мабуть, вважаєте мене страховиськом.

— Чоловіки всі страховиська, — швидко погодилася вона. — Але ви — ви зовсім інший звір. Мені ви подобаєтесь. Якби був шанс, я б за вас поборолася. Я вмію битися.

І вона з напівусмішкою виставила перед собою маленькі кулачки.

— Тільки не цим, — запротестував він. — На мою думку, ваша найкраща зброя — очі. О’Коннор розповідав мені, як вони ледь не вбили Кедсті, зустрівши його вчора в тополиному гаю.

Він гадав, що згадка про інспектора Кедсті стурбує її. Але очікуваного ефекту не сталося.

— О’Коннор — кремезний чолов’яга з червоним обличчям, що був із Кедсті?