Кент відкинувся на подушки. Його дихання обернулося коротким надривним чханням. При світлі зірок О’Коннор побачив, як його обличчя раптом стало змореним і виснаженим. Він перехилився крізь вікно в кімнату і обома долонями стиснув руку Кента.

— Я тебе втомлюю, Джиммі, — хрипло мовив він. — Бувай, друже! Я… я… — кілька секунд він вагався, а потім впевнено збрехав: — Я збираюся походити й роздивитися навколо будинку Кедсті. Мене не буде лише півгодини, на зворотному шляху я зайду до тебе. Якщо ти спатимеш…

— Я не спатиму, — пообіцяв Кент.

О’Коннор ще міцніше стиснув його руку.

— Прощавай, Джиммі.

— Прощавай.

І з цими словами О’Коннор відступив від вікна й розчинився в темряві. Голос Кента гукнув йому вслід:

— Я буду з тобою всю твою довгу подорож, Баккі. Бережи себе — завжди.

О’Коннор лише схлипнув у відповідь, і той схлип прорвався крізь його горло, наче кулак, перекривши йому подих, наповнивши очі пекучими сльозами, що затулили від нього сяйво місяця й зірок. Він не пішов до будинку Кедсті, а почвалав у напрямку ріки, бо знав, що Кент розгадав його брехню і це було їхнє останнє прощання.

Роздiл 4

Роздiл 4

Минув довгий час після того, як пішов О’Коннор, перш ніж Кент зміг нарешті заснути. Це був важкий сон, під час якого неспокійний мозок боровся проти виснаженості й невідворотного кінця. Наче якийсь дивний дух підхопив і потягнув за собою Кента назад крізь прожиті роки, аж до дитинства, жбурляючи з хвилі на хвилю, насилаючи швидкоплинні видіння — про долини, майже забуті, про події та явища, що давно поблякли й майже стерлися з пам’яті. У снах один за одним виринали привиди — дуже химерні. Знову й знову він душею повертався до них, доки ці привиди не сповнювалися життям, не ставали повнокровними, як сама реальність. Він знову був маленьким хлопчиком, що грається в «три старі кішки» на подвір’ї маленької старої школи зі стінами з червоної цегли, за півмилі від ферми, де народився і де померла його мати.

А його партнером по грі був Скінні Гілл, який також помер багато років тому — милий Скінні з його глузливою посмішкою, з його диханням, яке завжди пахло найсмачнішою цибулею, коли-небудь вирощеною в Огайо. Тоді, під час обідньої перерви, він мінявся з ним — мамині мариновані огірки в обмін на цибулю Скінні, дві цибулинки за огірок, завжди незмінна ціна. А ще він грав із мамою в старомодне «казино», і вони разом збирали ожину в лісі, і знову, як тоді, двадцять років тому, він забив на смерть змію, а його мати втекла з криком, а потім сіла й заплакала.

Він обожнював матір, якою вона була за життя, і дух спогадів не дозволяв йому зазирнути в долину, де вона лежала мертва під маленьким білим надгробком на сільському кладовищі за тисячу миль звідси, поряд із батьком. Але він відчув наплив хвилювання, знову переживши ті дні, коли прокладав собі дорогу в коледжі — а потім спогади вкотре перенесли його на Північ, його милу Північ.