О’Коннор підійшов упритул до вікна.

— Я бачив світло в твоїй кімнаті й подумав, що ти не спиш, — сказав він. — Я хотів переконатися, що Кардіґен не в тебе. Не хочу, щоб він знав, що я тут. І якщо ти не проти, то вимкни світло! Кедсті теж на ногах — насторожі, як ті сови.

Кент простягнув руку, і кімната поринула в темряву, якщо не враховувати місячного світла і сяйва зірок. Кремезний силует О’Коннора у вікні затуляв значну частину неба. Його обличчя наполовину ховалося в тіні.

— Це злочин, Кенте, приходити до тебе ось так, — сказав він, знижуючи свій гучний голос до шепоту. — Але я не мав вибору. Це мій останній шанс. І я знаю, що щось не так. Кедсті прибирає мене з дороги — через те, що я був з ним, коли він зустрів ту дівчину в тополиному гаю. Мене призначено на особливу службу до Форт-Сімпсона, за дві тисячі миль по воді звідси! Це означає — шість місяців, якщо не цілий рік. Ми відпливаємо моторним човном на світанку, щоб наздогнати бригаду Росана, тож я не міг згаяти останнього шансу побачитися з тобою. Я вагався, доки не побачив, що в твоїй кімнаті не сплять.

— Я радий, що ти прийшов, — тепло сказав Кент. — І — Боже мій, як би я хотів піти з тобою, Баккі! Якби не ця штука у мене в грудях, що роздувається, доки не лусне…

— Я б не поїхав, — тихо перебив О’Коннор. — Якби ти був на ногах, Кенте, знаєш, скільки всього могло би трапитися. Щось дуже дивне найшло сьогодні вранці на Кедсті. Він уже не той Кедсті, якого ти знав ще вчора або ж останні десять років. Він нервує, і нехай я западуся в землю, якщо він постійно не виглядає когось. І він боїться мене. Я це знаю. Він боїться мене, бо я бачив, як його підкосило при зустрічі з тією дівчиною. Форт-Сімпсон — лише привід, щоби позбутися мене на певний час. Він намагався згладити гострі кути, пообіцявши призначити мене інспектором протягом року. Це було сьогодні, перед самою бурею. Відтоді…

О’Коннор відвернувся й кинув погляд на місяць.

— Відтоді я таємно шукаю слід тієї дівчини й Сенді Мактриґґера, — продовжив він. — Вони зникли, Кенте. Здається, Мактриґґер просто подався в ліси. Але мене більше дивує вона. Я опитав кожного гребця в місті. Дослідив кожне місце, де вона могла зупинятися чи купувати їжу, підкупив Муї, старого слідопита, щоб обнишпорив усі закутки в лісі. Найдивніше не те, що вона зникла, а те, що жодна жива душа в Пристані Атабаска її не бачила! Звучить неймовірно, так? А потім, Кенте, мені як світ свінув. Пам’ятаєш, як ми завжди керувалися грандіозним передчуттям? Мене наче громом ударило. Гадаю, я знаю, де дівчина.