Він уже чув її м’який сміх, вона глузувала з нього, коли він думав, що помирає. Вона цілувала його, вона билася за нього, налякана, стискала його руку при кожному спалаху блискавки. А тепер вона стояла перед ним, стягуючи руками волосся, нагадуючи бурю, готову от-от початися. Хвилю тому вона була настільки близька, що він мало не обняв її. Тепер же, мить по тому, між ними пролягала така безодня, що він уже не насмілився б торкнутися її руки чи волосся. Вона змінювалася, наче сонце, хмари й вітер, і це лише розбурхувало його цікавість. Зараз це була буря. Він бачив грозу в її очах, її руках, її тілі. Він відчував її електричні розряди в цих словах, промовлених глухим тремтливим голосом: «ВИ НЕ СМІЄТЕ!» На мить уся кімната завмерла в напруженні перед неминучим потрясінням. А тоді, фізичним зором, він знов охопив її струнку фігуру, зауваживши звабливу мініатюрність, й усвідомив, що міг би без жодних зусиль підкинути її до стелі. І все одно він і далі дивився на неї, як на богиню.

— Ні, я не збираюся розпитувати вас, коли ви так дивитеся на мене, — сказав він, здобувши дар мови. — Я не питатиму, яку ціну може запросити Кедсті, тому що ви не станете її сплачувати. Якщо ви не попливете зі мною, я не піду. Краще вже лишуся тут і буду повішений. Я не ставлю вам питань, тож, будь ласка, не стріляйте, але якщо ви сказали мені правду і ви з північан, ви поїдете зі мною — або не поїду я. З місця не зрушу.

Вона глибоко зітхнула, немов відчувши значне полегшення. І знову тінь змінилася сонячним світлом у її фіалкових очах, і її вуста раптом склалися в усмішку. Це не була усмішка вибачення. Це був миттєвий, раптовий спалах радості, який вона навіть не намагалася приховати.

— Це так мило з вашого боку, — сказала вона. — Я рада чути це від вас. Ніколи не думала, що це так приємно, коли хтось воліє бути повішеним заради тебе. Але ви підете. А я ні. Зараз немає часу на пояснення, бо інспектор Кедсті буде тут дуже скоро, а я ще маю висушити волосся і показати вам вашу схованку — якщо вам доведеться ховатися.

Вона знову почала розчісувати волосся. У дзеркалі Кент упіймав відображення усмішки, яка все ще тремтіла в неї на вустах.

— Я вас не допитую, — він знову зайняв захисну позицію, — але якби ви тільки могли зрозуміти, як мене розпирає дізнатися, де зараз Кедсті, як Фінґерз вас знайшов, чому ви змусили нас усіх повірити, що їдете з Пристані, а потім повернулися… і… як же мені кортить дізнатися щось про вас… Мені навіть здається, що ви могли б мені трохи розповісти, доки сушите волосся.