Дівчина почала розплітати волосся. Воно падало їй на плечі мокрими блискучими хвилями. Кент у житті такого не бачив. Волосся прилипало до її обличчя, шиї, її плечей та рук, аж до стегон вкриваючи її струнке тіло чарівно сплутаними пасмами. Дрібні крапельки води блищали на ньому в ламповому світлі, наче діаманти, збігаючи і скапуючи на підлогу. Волосся огортало її, наче шубка з блискучого оксамитного соболиного хутра, дещо поторсана негодою. Маретта запустила пальці в волосся, струшуючи їх об’ємними пасмами, і ціла хмара дощових крапельок розійшлася від них, наче туман — кілька крапель потрапили Кенту в обличчя. Він забув про Фінґерза. Забув про Кедсті. Його розум палав, збуджений близькістю до неї. Раніше думка про цю дівчину будила в ньому найсолодші надії. Він мріяв зустріти її десь на Великій Ріці, і це надавало йому сміливості вірити у найнеймовірніше. А зараз час і відстань зробили величезний стрибок назад. Вона більше не була за 4–5 сотень миль на півночі, і на нього не чекали довгі пошуки. Дівчина була тут, за кілька кроків від нього, і струшувала краплі зі свого розкішного волосся, якого йому нестерпно хотілося торкнутися, погладити просто зараз, доки вона стояла перед дзеркалом, обернувшись до нього спиною.

І тепер, сидячи й дивлячись на неї без жодного слова, він відчував, як важкими кулаками стукаються в його душу і величезна відповідальність, що звалилася на нього тепер, і напружений бій, що лише очікував попереду. Фінґерз спланував. Вона виконала. Йому належало завершити.

У його очах дівчина була не істотою, яку належало підкорити, а безцінним надбанням. Віднині її боротьба ставала і його боротьбою. Поряд, у вікно, стукав дощ. А за вікном лежали темрява, ріка, увесь великий світ. Він відчув, як у крові розгоряється давній знайомий вогонь боротьби. Вони підуть сьогодні — вони мають піти сьогодні! Навіщо їм чекати? Нащо марнувати час під дахом Кедсті, коли воля лежить попереду — лише руку простягни? Він стежив за швидкими рухами її кисті, слухав шовковисте шелестіння щітки для волосся, що ковзала вздовж її довгих кіс. Сум’яття, здоровий глузд, жага дії боролися в ньому між собою.

Раптом вона знову розвернулася до нього.

— Мені лише зараз спало на думку, — промовила вона, — що ви так і не подякували мені.

Несподівано, майже злякавши її, він опинився поряд із дівчиною. Цього разу він не вагався, як у палаті в лікарні Кардіґена. Він упіймав її руки в свої, і водночас відчув піддатливу м’якість її вогкого волосся між пальцями. Слова сипалися з його губ. Пізніше від не міг пригадати всього, що казав у той момент. Її широко розкриті очі ні на мить не відривали погляду від його очей. Подякувати їй! Він розповідав їй, що відбувалося в його душі та серці, починаючи від тієї години, коли вона відвідала його в Кардіґена. Розповідав про свої мрії та плани, про тверде рішення відшукати її після втечі, навіть якби на це пішло все його життя. Розповідав про Мерсера, про те, як дізнався, що вона навідувалася до Гавані Кіма, про свій задум попливти за нею вниз по трьох ріках, щоб шукати її у Форт-Сімпсоні, податися за нею аж до Долини Мовчазних Людей — де б вона не була. Подякувати їй! Він до болю міцно тримав її за руки, і його голос тремтів. Під гривою волосся щоки Маретти Редіссон бралися повільним вогнем. Але ніщо не відбивалося в її очах, які так пильно, не моргаючи дивилися на нього, що коли він виклав їй усе, його обличчя палало. Він випустив її руки й відступив.