— Я боюся… грози!

І під перекати грому він розсміявся — гучним, нестримним, радісним сміхом. У ту мить йому хотілося зупинитися, підхопити її на руки і понести. Хотілося кричати, як божевільному, від несамовитої радості. А лише мить тому вона ризикувала всім, наодинці протистоячи трьом найхоробрішим чоловікам у поліції, та майже застрелила одного з них! Він почав був щось говорити, але вона пришвидшила кроки, перейшовши майже на біг.

Вона вела Джима не в напрямку ріки, а до лісу за бунгало Кедсті. І навіть на секунду не розгубилася посеред цієї непроглядної мрячної темряви. Було щось владне в дотику її пальців, хоч найвідчутніше вони стискалися, коли лунав грім. Це лише переконувало Кента, що вона не має жодного сумніву, куди з таким нетерпінням прямує. Користаючись спалахами блискавки, він на мить вдивлявся в її непокриту, схилену під бурею голову, її білий профіль і струнку фігуру, що через силу ступала по липкій грязюці. Вже не думка про втечу, а сама її присутність хвилювала його. Дівчина була зовсім поряд. Її рука лежала в його руці. Спалахи блискавки освітлювали Маретту, і Кент відчував дотик її плеча, її руки, її тіла щоразу, як підходив до неї зовсім близько. Наче життя, і тепло, і трепет просочувалися до його власних вен крізь дотик її руки. Раніше він мріяв про неї. А тепер раптом вона стала невід’ємною частиною його самого, і гордість за це сповнювала його до краю, перекриваючи всі інші почуття, що вели боротьбу в його душі. Гордість, що саме вона явилася за ним в останній момент, урятувала і тепер веде його до свободи крізь грозовий шквал.

На гребені невеличкого пагорбка між казармами й бунгало Кедсті вона вперше зупинилася. І тут він знову відчув майже нестримний порив потягнутися до неї, схопити в обійми і в єдиному крику вилити свою радість, своє безмежне щастя, із яким навіть щастя бути вільним зрівнятися не могло. Але він стояв, тримаючи її за руку, і не міг вимовити ані слова, лише дивився на неї, осяяну черговим спалахом. Розпанахавши небо, блискавка спалахнула так близько, що було чути шипіння, наче від гігантської ракети, що пролітає повз. І дівчина мимоволі притулилася до нього, і її вільна рука вхопилася за його плече в ту мить, як грім розлігся просто над їхніми головами. Його власна рука, блукаючи навпомацки, в темряві на мить торкнулася її мокрого обличчя і її наскрізь вогкого волосся.

— Маретто, — вигукнув він, — куди ми йдемо?

— Вниз, — почув він у відповідь.

Вона прибрала руку з його долоні, і він відчув, як вона вказує кудись, хоч і не міг бачити, куди саме. Перед ними простиралося провалля, сповнене хаотичного мороку, море чорноти — і в центрі цього моря він побачив світло. Він знав, що то горить лампа в одному з вікон Кедсті і що Маретта веде його на цей вогник, рухаючись униз по схилу, досі тримаючи його за руку. Те, що вона не зробила жодного зусилля, аби висмикнути руку, змусило його забути про майже всеобіймущий дискомфорт від зимного проливного дощу, що хльоскав по їхніх обличчях. Один із її пальчиків несвідомо обвився навколо його великого пальця — наче в дитини, що боїться впасти. І щоразу, як гримів грім, її м’яка долонька стискалася, і душа Кента возносила хвалу небесам.