— Пробачте, що розповідаю вам це все, — благально сказав він. — Але це правда. Ви являлися до мене в лікарню, наче втілення заповітної мрії, якого я ніколи не сподівався знайти. І ви знову прийшли до мене, коли я сидів у тій камері, наче…

— Так, я знаю, як я прийшла, — перебила його Маретта. — Крізь дощ і багнюку, містере Кент. А ще було дуже темно, і я заблукала, і з жахом думала, що можу не знайти казарми. Я на півгодини вибилася з графіка містера Фінґерза. І через це я гадаю, що інспектор Кедсті може повернутися з хвилини на хвилину, і ви не повинні розмовляти так голосно — і так багато.

— Боже! — ледь чутно видихнув він. — Я сказав так багато за такий короткий час? Але це навіть не сота частка того, від чого я прагну звільнитися. Не ставитиму мільйон питань, що назріли в моїй душі. Але я мушу знати, де ми. Нащо ми явилися до Кедсті? Чому не пішли до ріки? Кращої ночі, щоб забратися звідси, і бути не може.

— Але ця ніч не така вдала, як буде п’ять ночей по тому, — сказала дівчина, закінчуючи сушити волосся. — Тоді ви і зможете податися на ріку. Як ви розумієте, наші плани дещо сплуталися через те, що інспектор Кедсті змінив дату вашої відправки до Едмонтона. Усе було підготовано так, щоб на п’яту ніч ви могли спокійно поїхати.

— А ви?

— Я залишуся тут.

І вона додала тихим голосом, від якого в нього захололо серце:

— Я залишуся, аби сплатити Кедсті ту ціну, якої він зажадає за те, що сьогодні сталося.

— Великий Боже! — скрикнув він. — Маретто!

Вона швидко обернулася до нього.

— Ні-ні, я не маю на увазі, що він скривдить мене, — скрикнула вона, і в її голосі прозвучала нотка люті. — Раніше я його вб’ю! Мені шкода, що я вам це розповіла. Але ви не смієте розпитувати мене ні про що. Не смієте!

Дівчина тремтіла. Кент ще не бачив її такою схвильованою, і в цю мить, коли вона стояла перед ним, він збагнув, що тієї небезпеки, яка першою спала йому на думку, можна не боятися. Вона слів на вітер не кидала. Вона битиметься. Вона вб’є, якщо треба буде вбити. І раптом він побачив її зовсім інакшою, ніж раніше. Кент пригадав картину, яка потрапила йому на очі дуже давно в Монреалі. Це був L’Esprit de la Solitude — «Дух диких просторів» — написаний Конном, яскравим французько-канадським живописцем, другом лорда Страткона і Мон-Руаяль[51], генієм далеких лісів, який черпав натхнення з самого серця диких просторів. І тепер, коли ця картина постала перед ним у плоті й крові, крикливість її фарб зникла, але її чарівний дух лишився. Огорнута розпущеним волоссям, з маленькими напіврозтуленими вустами — кожна лінія її стрункого тіла трепетала від почуттів, що немов поглинули її цілком. Її прекрасні очі палали вогнем, і, як, мабуть, свого часу сам Конн, він бачив перед собою саму душу великої Півночі. Дівчина здавалася йому духом Божої країни, що лежить далеко нижче за течією трьох рік; її майже первісної відваги, її краси, її сонця і бурі, її трагедій, страждання і співу. У ній були хоробрість і слава тієї Півночі. Він бачив це і раніше, тепер же він гостро це відчув, і бентежне враження затопило його, наче повінь.