Уже не страх володів ним, а моторошна безмежна впевненість у тому, що сталося. Наче прожиті роки безслідно зникли, і, блукаючи вздовж крайки берега, він плакав — плакав, мов хлопчисько над своїм великим дитячим горем. Знову й знову, то криком, то шепотом він промовляв ім’я Маретти.

Але він не кликав її більше, бо знав, що вона мертва. Пішла від нього назавжди. І все одно він не переставав шукати її. Останні промені сонця згасли. На землю впали сутінки, а тоді стало зовсім темно. Та навіть у темряві він обшукував берег на відстані милі від Бистрини, все гучніше кличучи її на ім’я, все чекаючи на відповідь, якої, він знав, ніколи вже не буде. Зійшов місяць, а Кент, годину за годиною, усе не припиняв своїх безнадійних пошуків. Він не знав, наскільки тяжко річкові скелі побили й поранили його, і заледве збагнув, коли настала втома, зваливши його з ніг просто на місці. Початок світанку застав його в дорозі: він покидав берег ріки. Близько полудня його побачив Андре Буало, старий сивоволосий метис, який ставив мисливські сільця на Бернтвуд-Крик. Побачивши його рани, Андре злякався і чи то затягнув, чи то запросив його до своєї хижки, захованої далеко в лісі.

Протягом шести днів по тому Кент залишався в будинку Андре, просто тому, що не мав ані сил, ані причин, щоб рухатися далі. Андре дивувався — адже в тілі прибульця не було жодної зламаної кістки. Але голова дістала тяжке пошкодження, і через цю травму Кент упродовж трьох днів і трьох ночей невпевнено вагався між життям і смертю. На четвертий день розум повернувся до нього, і Буало почастував його оленячим бульйоном. На п’ятий день він встав на ноги. А на шостий подякував Андре і сказав, що готовий вирушати.

Андре спорядив його старим одягом, дав йому в дорогу запас їжі та Боже благословення. І Кент повернувся до Бистрини, давши Андре зрозуміти, що прямує до Пристані Атабаска.

Кент знав, що з його боку нерозважливо повертатися до ріки. Знав, що краще було би йому — і думками, і тілом — рухатись у протилежному напрямку. Але він більше не відчував у собі бажання боротися, навіть за самого себе. Він ішов шляхом найменшого опору, а той знову привів його до місця трагедії. Горе, із яким він повернувся, уже не було нестерпною мукою, як першої ночі. Це був глибокий нищівний вогонь, що вже спалив його зсередини, і серце, і душу. Навіть почуття обережності вмерло в ньому. Він нічого не боявся й не уникав. Якби біля Бистрини чатував поліційний катер, він би відкрився без жодної думки про самозбереження. Промінь надії міг би стати для нього безцінними ліками. Але надії не було. Маретта була мертва. Її ніжне тіло було зруйноване. А він залишився один, невимірно й безнадійно самотній.