І тепер, коли він знову досягнув берега ріки, щось тримало його там, не відпускаючи. Від голови Бистрини до вигину русла було дві милі, його ноги долали битий шлях. Три-чотири рази на день він здійснював подорож, і вздовж стежки встановлював кілька пасток, щоб ловити кроликів на обід. Щоночі він влаштовував собі ліжко в ущелині поміж скель біля підніжжя Бистрини. Наприкінці тижня колишній Джим Кент помер. Навіть О’Коннор не впізнав би його тепер, з довгою неохайною бородою, заглибленими очима і впалими щоками, які навіть борода не приховувала.

І дух боротьби в ньому також згас. Один-два рази в ньому прокидалася несподівана жага помсти над тим клятим законом, відповідальним за загибель Маретти, але навіть цей спалах швидко видихнувся.

А тоді, на восьмий день, він помітив краєчок предмета, майже схованого під обривистим берегом. Кент вивудив його звідти. То був маленький вузол Маретти, і на кілька довгих хвилин, перш ніж відкрити його, Кент притиснув затонулий скарб до своїх грудей, шаленими очима визираючи туди, де знайшов — наче очікував побачити там саму Маретту. А тоді вибіг зі здобиччю на відкритий простір, до великого, плаского каменя врівень з землею, залитого теплими променями сонця. І, з риданнями, що рвалися з його грудей разом із диханням, відкрив вузол. Той виявився повним речей, які дівчина нашвидкуруч зібрала у своїй кімнаті в ніч їхньої втечі з будинку Кедсті. І, витягаючи їх одну за одною та розкладаючи на залитому сонцем камені, він відчував, як швидко заструмувала по венах кров. Він підстрибнув на ноги й обернувся до ріки, немов одержимий останньою надією. А тоді знову глянув униз, на її дбайливо зібрані скарби, і, простягаючи руки до них, прошепотів:

— Маретто… Моя маленька богине…

Навіть у своїй скорботі його змучене заросле обличчя осяяла усмішка, викликана високим, безмежним почуттям до загиблої коханої. Адже, складаючи вузол перед спішною втечею, Маретта обрала дивні речі. На залитому сонцем камені, де він розклав їх, були маленькі туфельки, якими він, опустившись на коліна, милувався в її кімнаті, і разом з ними вона вклала одну зі своїх пишних запахущих суконь, від яких солодко завмирало його серце, коли він уперше зазирнув до їхнього сховку. Воно більше не було м’яким і легким, мов павутинка, як тоді, у платтяній шафі біля його щоки, а лежало на камені промокле й полиняле від води, що патьоками збігала з нього.

Разом із туфельками й сукнею тут були особисті дрібнички, які взяла з собою Маретта. Але саме туфельку взяв до рук Кент і притиснув до грудей — одну з двох, що були на ній того дивовижного дня, коли вона вперше прийшла побачитися з ним у лікарню Кардіґена.