Небо над обрієм червоне, як чиясь терпка кров.

Галина перевертає меч лезом униз, здіймає над собою.

Стрімкий удар у живіт.

Все.

Кінець десятого мотиву

Кінець десятого мотиву

Ну, варто сказати ще, що людей у селі залишилось зовсім мало. Село фактично знищили. Дочку Максима та Галі Наталку забрали Максимові козаки у той же ранок і відбули у невідомому напрямку. Отак. Село врешті-решт відбудували, і воно дожило до наших днів. Про подальшу долю Наталки Топеш-Безрідної мені нічого не відомо. Думаю, дожила вона свої дні в одному з безлічі хуторів Київщини чи Чернігівщини (бо ніби кудись туди відправились козаки) заміжжю за якимсь козаком чи сотником із купою гамірних дітей. Максима Безрідного добрі люди поховали на тій же могилі, і звалася вона відтепер Безрідною. Тіла Галі й Святослава Топешів хоронити не довелося — через особливості мертвої води їх спалили перші промені сонця. Стосовно родового меча Топешів існує дві версії. Перша — його десь сховали Максимові козаки. Друга, більш драматична — нібито був він у сховищі якогось із українських гетьманів досить довго, а тоді під час російсько-турецької війни, здається, ті сховища пограбували. Меч безслідно зник. З’явився він ще раз нібито аж на початку другої світової під час евакуації одного з великих міст. Перевозили його нібито на спеціальному літаку центрального управління НКВС, але відбувся наліт німецьких «Месерів», і меч знову пропав. І от, уявіть собі, років із півтора тому дивлюсь я новини десь на центральних каналах, і бачу: показують щось схоже на той меч. Та ролик, як на зло, швидко закінчився. Я так нічого й не зрозумів. Є ще й третя, ну зовсім фантастична версія, ніби меч поховали разом із Максимом Безрідним в отому ж таки кургані на Роменській дорозі. Я, чесно кажучи, в це не вірю нітрохи, хоча пара-трійка так званих «чорних археологів», як мені відомо, вже перевіряла ту здогадку не раз. Що вони знайшли? Анічогісінько. Ні кісток чаклуна, ні меча. Це, звичайно, не може слугувати стовідсотковим доказом, так як до цих «активістів» ту могилу за всі віки перерили десятки разів. У цьому не може бути ні найменшого сумніву.

Ото і казочці кінець, а хто слухав — молодець.

Слава не вмре, не поляже однині до віку!

* * *

Усі потроху розходились. Хтось спав на ходу, а в когось від пережитих вражень сон як рукою зняло. Карабутів і не мале село, тож я бачив, як дехто чекав першого рейсу автобуса Конотоп-Ромни, щоб підкинув додому. Двоє дівчаток перейшли зі мною через автостраду, щось пожартували і подалися собі. Я ж пішов коротшим шляхом додому через старий цвинтар. Уже світало, стояв легенький туманець, і чути було голоси хазяйок, які виганяли саме корів на пашу. Гарно в мене вдома. Треба й собі йти швидше — допоможу по господарству. Ось уже й вуличка близько. Я востаннє кинув погляд на рядок могил під однаковими неправославними хрестами…