Максим бачив колишню княгиню двічі — у підвалі Путивльського жіночого монастиря, не так далеко звідси. Тільки мимохідь. Вампірська княгиня — послушниця! Сміх та й годі. Тепер Максиму не смішно. Він згадує, як красива невисока жінка носила в’язками хмиз до обителі монашок. Яке було в неї обличчя! Чорт забирай, світ перевернувся догори дном. Перевернувся догори дном. Зараз. У цю ніч. У його, Максимовому, житті. Мирослава Топеш стоїть перед його очима, і робиться нестерпно важко на душі. Як Галя на неї схожа! Просто жах! Зараз, у ці хвилини, неначе сходяться всі кінці дитячої головоломки, і ось-ось покажеться істина. Вона так близько. Старий характерник Тарас, його, Максимів учитель, колись казав, що Господь — це істина. Значить, Господь десь поруч.

Степан лежав на схилі могили неживий. Поруч блукав його вірний кінь.

— Степан! — Максим кинувся до тіла. Припав вухом до грудей. Глухо. Прямо в серці широка колота рана.

— Побратиме…

Максим нахилився чолом до обличчя товариша. Заплакав.

— «Пливуть водні потоки з очей моїх. Бо твого закону не додержують…» — Псалом сто вісімнадцятий, вірш сто тридцять шостий… Читав?

Максим піднявся.

На вершечку могили горить багаття. Там само, де колись горіло його, Максимове. Коло багаття присів Топеш, задумливо дивиться на вогонь.

В руках він крутить, як дзиґу, важкий готичний меч.

— Бачиш оці жаринки, характернику? — князь підвів кисть і вказав вістрям меча на жаринки, що здіймалися в небо. — Оці жаринки — це ваші людські життя. Отак ви народжуєтесь у полум’ї вашого кохання, справжнього чи просто мимобіжного потягу — все одно. Ви летите, сповнені надій, у широкий безмірний світ. Вам здається, що ви зігрієте його своїм теплом, зробите його кращим, світлішим, але зусь! Світ поглинає ваше тепло, та кращим від того не стає. Він такий же темний і страшний, він неосяжний у своїй чорній величі, і він висмоктує вас. Живиться вашим теплом. Не тому, що він злий чи кровожерливий, а тому, що просто так треба. Такий порядок речей. Він п’є і п’є ваші соки, доки не зробить з вас сміття, нікчемний трупик, і кине у сиру землю. Ви прагнете переступити цю зловісну чорноту і линути до свого бога, як оці жаринки до таких схожих на них зірок, але бог незрівнянно далі, ніж вам здається. Він не гріє, як і ці зірки, — Топеш глянув на свої бліді худорляві долоні у світлі зірок. — Не дає вам сили, щоб перемогти. І вас поглинає ця чорнота, не давши навіть змоги почати свій шлях. Вас мільйони, мільярди, а ця чорнота суцільна, — князь устав. — Вона непереможна, бо монолітна. Жахлива, як оті хмари, що сунуть зараз із Конотопа, щоб накрити собою ваше останнє чисте небо і ваш останній білий світ, — обіпершись об меч, князь повільно наблизився до Максима, зробив багатозначний жест рукою. — А знаєш, у чому халепа, характернику? Ота тьма, чорнота і темінь — це ми. Ось у чому суть, — замовк на хвильку. — Темрява завжди поглинає світло, бо світло — це тільки ривок, беззмістовний невиважений сплеск енергії, яка покликана згаснути, потерпіти крах. Так було і буде. Не я це вигадав, і не ти, характернику. Такий порядок речей…