* * *

Максим уже лежав у траві, коли з чорного передранішнього неба опустилась постать у такій же чорній накидці — його давнє марево, привид. Це була Галя.

Вона наблизилась.

Опустилась на коліна.

Узяла Максима за руку.

— Серденько моє…

— Коханий…

У неї було таке ж безпристрасне лице, але з очей лились гіркі сльози.

— Усе закінчилося. Ми перемогли.

— Знаєш, що я бачу, Галинко? — Максим усміхнувся. — Тут так чудово, люба. Це моє дитинство. Моє село. Щось у небі… Як красиво! Мамо? Це ти, мамо? Ти жива, тут? — хитнув головою, важко вдихнув повітря. — Прощай, кохана…

Спустив дух.

ХХ

ХХ

Сонце зовсім скоро зійде.

Тисячі вампірів заполонили степ. Перед ними в небі велика княгиня Галина Топеш. Підіймає праву руку долонею на легіон.

Віє страшний вітер.

У лівій руці меч. Після хвилини затримки княгиня перехрещує мечем легіон. Вона бачить, як ті падають у траву і загораються.

Затліла ковила, піднялась пожежа.

Страшна пожежа. Палає степ.

Ось-ось покажеться сонце.