Максим оголив шаблі. Топеш дивився на нього пустим байдужим поглядом. Йому було, здавалось, усе одно.

— Ти й досі не розумієш, що ось він, твій кінець, на оцій могилі коло оцього багаття? Шлях починається там, де й закінчується. Як по колесу сансари. Ти є й тебе немає. Інь та Янь. Тільки це не значить «світло і темрява», не значить «чоловік і жінка», не значить «добро і зло». Це значить людина. Хороша і погана, добра і зла, просто дивна істота, яка усім своїм існуванням покликана поєднати дві речі, які ніде не поєднуються. Я не хочу здатися ні проповідником, ні святим. Я сильніший, тому що чітко знаю, хто я і по який я бік. А ти, характернику? Ти знаєш, хто ти?

Максим наніс удар. Топеш навіть не відвів погляду від очей супротивника, просто торкнувся мечем леза, і шабля полетіла в ковилу.

— Тут твоє прощення, характернику. Вмирати легко, коли ти цього не хочеш. Ти вже багато років жадаєш смерті, але вона прийде зараз, коли тобі вперше схотілося жити.

І знову удар, знову ляскіт сталі. Шабля розламалась надвоє.

— Помирати не страшно, характернику. Смерть — усього лише відрізок шляху.

Удар був стрімкий і влучний. Правда, трошки нижче серця. Максим уже знав, як б’є цей меч — полячка в маєтку з коштовностями вдарила ним його по лівій руці. Він помре не відразу, але дуже скоро.

Стояти не вистачило сил, і козак упав у траву. З голови злетіла шапка. Деякий час він просто лежав і дивився вгору на зорі. Які яскраві… А може, справді Бог так близько, як казав учитель Тарас, так близько, що цьому упирю не зрозуміти — він по той бік.

— Я вбив твого учителя, характернику, бо він міг зняти прокляття, а в такому разі ти б помер, і я б ніколи не дізнався, де ти ховаєш меч. То ж без образ, нічого особистого.

Максим не слухав Топеша. У нього кружляло в голові одне: зорі настільки близько, наскільки ти в це віриш. Так казав дід Тарас, але тільки зараз він, Максим, зрозумів справжнє значення цих слів — ВІРА!

Максим піднявся на ноги.

— НАДІЯ!

Топеш не встиг сприйняти цього руху і продовжував говорити:

— Суть твого прокляття…

— ЛЮБОВ!

— …полягала у …

Це був один рух. Одна мить. Меч у руках Максима. Удар! У серце. Князь упав.

— Ви можете літати — ми ні. Ви будуєте фортеці — ми ні. Ми ніколи не дістанемось до ваших вершин. Ви значно вище. Але до зір також не дотягнетесь. А у нас ті зорі отут, — показав на серце. — І звуться вони — душа.

Максим витягнув меч із рани. Князь дивився на нього широко розплющеними очима. Хотів схопити вільною рукою. Востаннє зробив рух у повітрі і вмер.

— Оце і все. Так правильно, учителю Тарасе. Господь отут…