— Я тебе сам поховаю, Ксеню. Не хочу, щоб огидні лапи цих істот навіть торкалися до твого тіла. Не хочу, щоб вони дивилися на тебе, моя княгине…
Топеш знизився.
То був цвинтар — у передранішньому тумані показались дивної форми хрести.
— Так воно й пройшло, те життя, Ксеню. Далі смерть. Уже справжня.
Топеш обережно поклав тіло на траву між могил.
Могила-склеп була порожня. Цілий ряд пустих могил з відсунутими плитами. Топеш підтягнув одну з них ближче. Підняв тіло Ксені. Спустився з ним у могилу.
— Тепер ти маєш душу, люба. І я сподіваюся, що там тобі добре. Добре твоїй душі…
Топеш поклав тіло на суцільний кам’яний виступ. Склав руки Ксені на грудях. Поправив густе волосся.
— Яка ж ти в мене красуня…
Послинив край своєї сорочки, витер кров із Ксениного обличчя.
— А я, Ксеню, піду з сього світу навіки. Мені більше нічого від нього не треба, хіба лише мсти.
Поцілував дівчину в лоб.
— Я любив тебе, моя княгине…
Вилетів із могили й накрив її плитою.
Тоді ривком прокусив собі зап’ястя. Мертва вода бурим потоком хлюпнула з вени.
Топеш підійшов до хреста і написав на ньому тією рідиною:
«Ксеня Топеш»,
підійшов до сусіднього і написав на ньому:
«Святослав Топеш».