Наче потік, що підхопив усю масу, рухалися димчасто-брунатні стада елегантних антилоп-стрибунів. Вони бігли вниз долиною, пересуваючись набагато швидше, ніж інші, котилися вниз, як повінь, і пилюка над ними здіймалася густіша, закручуючись у задушливі хмари. Пагорби стискали стада в густішу масу, й, коли коров’ячі антилопи та антилопи сасабі спробували прорватися крізь пагорби вбік, там з’явилася шерега чоловіків, що горлали й вимахували зброєю, аби зустріти їх і не пропустити через гребінь. Тварини знову завернули вниз, розносячи й поширюючи паніку серед тісно збитих стад унизу.

Вони бігли вперед, і тупотіння їхніх копит лунало, наче шторм, хвилі прибою або ураганний вітер. Земля двигтіла й трусилася.

– Ходімо! – крикнув Ланнон, підхопився на ноги й побіг, підстрибуючи, вниз схилом.

Гай іще якусь хвилину спостерігав неймовірну фалангу живих істот, яка сунула до провалини, потім закинув сокиру на плече й побіг за Ланноном. Його довге чорне волосся майоріло на вітрі, біг він швидко, як коза або кроль, тому вибіг на рівнину з Ланноном одночасно і повів царя до центру провалини, де для них обох вирили яму, й із десяток пучків дротиків там лежали напоготові.

Ланнон стрибнув у яму поруч нього.

– Це був забіг без золотого призу, – засміявся він.

– Треба було призначити, – відповів Гай, і вони припали до краю ями й виглянули в долину.

Видовище було жахливе. Уся долина, від краю до краю, була наповнена хвилею живих істот, а над ними нависала висока брунатна стіна пилюки, крізь яку зловісно пробивалися тьмяні промені низького сонця.

Голови та гриви передніх тварин розгойдувалися, наче поверхня бурхливого потоку, а над ними підіймалися схожі на палиці шиї жирафів і страусів. Хвиля котилася вниз, прямо на них, аж земля двигтіла, а вони дивилися на все це, опановані страхом і подивом.

Ланнон ретельно вибрав відповідну хвилину, дочекавшись, коли потік дичини перетне призначену ним лінію. Ця хвилина настала, й він подав знак сурмачеві. Пролунала одна-єдина нота атаки, повторена багато разів.

Від землі біля самого підніжжя рухливої стіни живих істот піднялася шерега лучників. Вони встигли вистрелити чотири рази, перш ніж стіна перекотилася через них. Чотири тисячі стріл, випущених за двадцять секунд, падали на покоси мертвих тварин і тих, які кричали в агонії від болю в переламаних кістках або в простромленому стрілами тілі.

Підштовхувані власною величезною вагою, тварини сунули вперед, тоді як залп за залпом стріли спустошували їхні ряди, і трупи та поранені утворювали величезні кучугури.