Гай відкотився вбік, рятуючись від гострих, як бритва, ратиць. Він зробив коротку перерву, щоб прицілитися, а тоді вистрелив правою рукою вгору. Гострий шпичак на кінці сокири з грифами влучив під саму щелепу нажаханої тварини, проникши їй у самий мозок. Вона обм’якла, затремтівши, тепла й м’яка, на них, і труп тепер захищав їх від шторму копит і ратиць, який шаленів над ними.

Зрештою шторм ослаб, пішов далі й загубився десь удалині. Запала тиша, і Гай підкотився до Ланнона.

– Із тобою все гаразд?

Ланнон насилу вибрався з-під мертвої зебри. Вони вилізли з ями й з великим подивом оглянулися навколо: на ширину 500 кроків і на стільки ж у глибину земля була вкрита товстим килимом мертвої та вмирущої дичини. Зі своїх ям, завалених результатами жахливої різанини, вибиралися лучники і метальники списів та дивилися навколо приголомшеними поглядами п’яних.

Лінія загоничів, здавалося, виринула до них із болота завислої в повітрі пилюки, навіть небо було затьмарене пилюкою, і жалібні крики, мукання й бекання вмирущих і поранених тварин заповнювали тишу.

Загоничі наближалися, вишикувані в лінію, ступаючи по закривавленій плоті, і їхні мечі підіймалися й опускалися, коли вони добивали поранених. Гай засунув руку під туніку й дістав звідти шкіряний бурдюк із зенґським вином.

– Я завжди завдячую тобі свій комфорт.

Ланнон усміхнувся й жадібно випив. Краплі вина заблищали, наче кров, на його запилюженій бороді.

– Хіба світ бачив коли-небудь таке полювання? – запитав він, подаючи бурдюк Гаєві.

Гай випив, а тоді озирнувся навколо себе, на покрите трупами поле.

– Не думаю, аби колись було щось подібне, – тихо відповів він.

– Ми закоптимо й висушимо м’ясо убитих тварин, а тоді влаштуємо нове полювання, – пообіцяв Ланнон, підвівся й пішов геть, щоб розпорядитися, як готувати м’ясо.

Високе склепіння помаранчевого світла висіло над рівниною, світло, яке утворювалося з десятьох тисяч багать. Протягом усього полудня й усієї ночі армія працювала, обробляючи величезну здобич. Вони різали м’ясо смугами й розвішували їх над димучими вогнищами. Запах свіжого м’яса, цвілий сморід викинутих нутрощів і сичання підсмажуваного м’яса літали над табором, де Гай сидів під накриттям шкіряного тенту й працював у миготливому світлі олійної лампи.

Ланнон вийшов із темряви, він досі смердів пилюкою та засохлою кров’ю.

– Вина! Сонячний Пташе, порятуй друга. – Він прикинувся, ніби хитається від спраги, й Гай подав йому амфору та чашу. Знехтувавши чашу, Ланнон пив прямо з шийки глека, після чого витер бороду рукавом. – Я приніс тобі новину, – повідомив він з усмішкою. – Наша мисливська здобич становить тисячу сімсот голів.