– А скільки загинуло людей?

– П’ятнадцятеро померли, є також поранені, але хіба справа не варта таких втрат?

Гай не відповів, і Ланнон провадив:

– Є ще одна новина. Ще один із моїх списів влучив у ціль. Аннель пропустила свої місячні.

– Південне повітря має бути дуже корисним. Усі четверо завагітніють не пізніше, як через два місяці.

– Справа не в повітрі, Сонячний Пташе, – засміявся Ланнон і знову приклався до глека.

– Я задоволений, – сказав Гай. – Більше стародавньої крові для Опета.

– Коли це ти став дбати про кров, Гаю Бен-Амон? Ти радий, що матимеш більше моїх шмаркачів, яких тобі так подобається псувати, – я тебе знаю. – Ланнон підійшов ближче й зупинився біля Гая. – Ти пишеш, – сказав він, аби щось сказати. – Що це буде?

– Поема, – скромно відповів Гай.

– Про що вона?

– Про полювання. Сьогоднішнє полювання.

– Заспівай її мені, – наказав Ланнон і впав на хутряне ложе Гая, усе ще тримаючи амфору за шийку.

Гай приніс лютню й присів на очеретяній маті. Він заспівав, а коли закінчив, Ланнон спокійно лежав на Гаєвому ложі, вдивляючись крізь відхилену завісу намету в ніч.

– Я бачив усе інакше, – сказав він нарешті. – Для мене це було просто збирання врожаю плоті.

Він знову замовк.

– Я зіпсував тобі настрій? – запитав Гай, але Ланнон похитав головою.

– Ти справді віриш, що зроблене нами сьогодні зруйнувало щось таке, чого не можна буде відновити? – запитав він.

– Я не знаю, може, я й помиляюся, але якщо ми полюватимемо так, як сьогодні, кожного дня або навіть один раз на десять днів, то незабаром перетворимо цей край на пустелю.

Ланнон досить довго міркував над напівпорожньою амфорою, потім підвів голову й подивився на Гая.

– Ми здобули досить м’яса, – сказав він, усміхнувшись. – Цього року ми більше не полюватимемо, крім як на слонів, бо слонова кістка нам потрібна.