– Мій володарю, мені здається, що глек із вином приліпився до твоєї руки, – лагідно сказав Гай.

Ланнон дивився на нього протягом якоїсь миті, а тоді засміявся.

– Я пропоную тобі оборудку, Сонячний Пташе, ти заспіваєш мені ще одну пісню, а я віддам тобі вино.

– Справедлива оборудка, – погодився Гай.

Коли амфора спорожніла, Гай послав одного зі своїх давніх слуг принести іншу.

– Нехай принесе дві, – запропонував Ланнон. – Це заощадить час потім.

Опівночі Гай геть розм’як від вина й розчулився від краси власного голосу та смутку, який бринів у його пісні. Він заплакав, а Ланнон, бачачи, як він плаче, заплакав із ним.

– Я не хочу, щоб таку красу записували на шкурі звірів! – скрикнув Ланнон. Сльози вже поробили рівчачки крізь пилюку на його щоках і текли по бороді. – Я накажу зробити сувій із найчистішого золота, і на ньому ти записуватимеш свої поеми, Сонячний Пташе. Тоді вони житимуть вічно, щоб ними могли втішатися і мої діти, і діти моїх дітей.

Гай перестав плакати. У ньому прокинувся митець, і його розум швидко обмірковував пропозицію, про яку, він знав, Ланнон не згадає наступного ранку.

– Це велика для мене честь, володарю. – Гай підійшов і став навколішки біля ложа. – Ви не відмовитеся написати наказ до скарбниці негайно?

– Напиши його, Гаю, напиши його негайно, у цю саму мить, – розпорядився Ланнон. – Я його підпишу.

І Гай побіг по письмове приладдя.

Колона повільно рухалася по великому колу спочатку на південь, потім на схід південними трав’янистими рівнинами. То був край таких неосяжних просторів, що колона завдовжки в п’ятнадцять миль не здавалася чимось більшим, аніж ланцюжок мурашок. Там були річки й гірські хребти, ліси й рівнини, які кишіли дичиною. Єдиними людьми, що їм зустрічалися, були гарнізони царських мисливських таборів. Їхнє завдання полягало насамперед у тому, щоб постачати сухе м’ясо для безлічі рабів – основи національного процвітання.

Вони перетнули річку на півдні[17] через шість місяців після того, як вийшли з міста Опет, і через сто миль досягли пасма зарослих густим лісом синіх гір,[18] які позначали кордон південного царства.

Табір розбили біля темної скелястої ущелини, яка пробивалася крізь серце гір, і Ланнон та Гай із когортою піхоти й лучників пішли вниз крутою стежкою в ущелину. То було моторошне місце високих чорних кам’яних стрімчаків, які нависали над спіненим потоком, що ревів далеко внизу. Місце вологе й темне, куди сонячне тепло проникало рідко. Гай тремтів, але не від холоду, й міцно стискав у руках сокиру. Він молився майже безперервно протягом тих трьох днів, коли вони йшли крізь гори, бо не випадало сумніватися, що те місце кишіло демонами.