Дрібніша дичина була винищена лучниками, але тварини з твердою шкірою пробивалися далі зі стрілами, які стриміли з їхніх боків. Великі сірі носороги з диким поглядом проштовхувалися до лінії сітей, вимахуючи рогами на носі. Нажахані жирафи мчали чвалом на своїх довгих ногах. Табун чорних буйволів біг суцільною масою, плече до плеча, немов заздалегідь організована команда.

Вони проривалися до сітей і там падали, пручаючись і лементуючи. Списи втикалися в них, поки вони качалися й ревіли, заплутані в міцних сітях. Ланнон та його люди докладали розпачливих зусиль, щоб виплутати мертвих із мережива сітей і знову встромити в землю стовпи, але їхні зусилля не давали потрібного результату. Тепер їх було надто багато, і смерть панувала повсюди, крім безпечної схованки в ямах. Збожеволівши під дощем стріл, поранена дичина нападала на кожну людину, яка їй траплялася.

Гай побачив, як розлючений носоріг підкинув рогом солдата. Той злетів у повітря, упав на тверду землю й умить був розтоптаний і розтовчений у пилюці на рідку лемішку ордами, які сунули слідом.

Тепер Ланнон не вилазив із ями й метав звідти списи з дивовижною точністю й силою, спрямовуючи кожен удар у ребра дичини, яка його проминала. Він навалив цілу купу трупів біля своєї ями, горлаючи й сміючись у божевільному збудженні полювання.

Гай також пройнявся його божевіллям. Він танцював і кричав, і вимахував сокирою, охороняючи спину та бік Ланнона, кидаючи списа, коли якась величезна тварина загрожувала наступити на їхню яму й розчавити всіх тих, хто в ній перебував.

І він, і Ланнон просякли власним потом і були обліплені пилюкою, яка кружляла над ними й уже перетворилася на тверду кору на їхніх тілах. Камінь, пожбурений чиїмось копитом, розбив Гаєві лоб до самої кістки черепа, й він відірвав клапоть матерії від туніки, швидко забинтував собі рану, майже не уриваючи свого танцю збудження.

Попереду них лучників відкинуло вагою тваринної плоті. Стріли в них закінчилися, вони попадали у свої ями й дозволили, щоб ряди дичини перекочувалися через них.

Гай побачив, як нові ряди ще не поранених тварин насуваються на них, схопив свого царя, який збожеволів від крові, й потяг його, не даючи йому випручатись, на саме дно ями, й вони лежали там, прикривши голови руками, тоді як під натиском ратиць і копит краї ями обвалювалися на них. Земля душила їх, і вони прикривали обличчя краями тунік і задихалися, намагаючись ковтнути бодай трохи повітря.

Молодий жеребець зебри звалився в їхню яму. Перед смертельною небезпекою він хвицав ногами й нажахано іржав, а його могутні жовті зуби клацали, не розбираючи, що опинялося між ними.