Хоч би хто вона була, вона скинула плащ. Він був сам-один у кімнаті з жінкою, невловною, як щука в озері, й голою, як новонароджене немовля. Як леопард на полюванні, він ганявся за нею, на ходу стягуючи із себе туніку й штани, недбало кинувши все на підлогу, окрім золотих сережок у вухах. Тепер і він був голий, як його пристрасть.

Її опанувала паніка в темряві, вона вже не могла стримувати зітхання й нервовий сміх. І Гай полював на неї, керуючись слухом, щораз більше наближаючись до неї, заганяючи її в куток між стіною й ліжком.

Вона мало не втекла від нього знову, пірнувши під його розкинуті руки, але своєю довгою рукою він обхопив її за стан і легко підняв. Вона заверещала, копаючи ногами, як спіймана тварина, її кулачки били його по обличчю й грудях.

Він відніс її на товсту купу хутра – свою постіль.

Гай прокинувся з відчуттям спокою, глибокого щастя.

Його тіло було розм’якле й розслаблене, але розум він мав ясний. М’які рожеві барви світанку проникали в його кімнату, а з ними й крики птахів, що літали над озером.

Він сперся на лікоть і подивився вниз на дівчину, яка спала поруч із ним на розкиданій наче після шторму постелі. Вона відкинула ковдру вбік у теплу весняну ніч. Її волосся було мокре на скронях, і краплі вологи блищали на злегка випнутій верхній губі. Очі заплющені, й вона спала так легко, що її дихання ледь ворушило темне волосся, яке лежало в неї на щоках.

Одну руку вона закинула за голову, змінивши форму навдивовижу великих грудей. Її груди, великі, повні й круглі для такого тендітного й довгого тіла, мали гарненькі пипки, ще темно-червоні після нічного кохання. Шкіра, гладенька й бліда, кремово-оливкового відтінку, і густі пучки чорного шовковистого волосся під пахвами і внизу живота.

Гай побачив усе це одним здивованим поглядом, перш ніж його очі ковзнули на її спокійне сонне обличчя.

Гай не повірив власним очам, усі звуки завмерли йому горлі. Він відчув жах і благоговіння, і забобонний страх.

Дівчина розплющила очі, побачила його й усміхнулася.

– Нехай Ваал благословить вас, святий отче, – лагідно сказала вона.

– Таніт! – видихнув Гай.

– Так, це я, мій володарю.

Вона все ще всміхалася.

– Це блюзнірство, – прошепотів Гай. – Це образа богині.

– Відмовитися від мого кохання до тебе було б образою всієї природи.

Таніт сіла на ложі й поцілувала його без найменшого каяття, без найменшого знаку провини.

– Ти говориш про кохання? – запитав Гай, на мить забувши про свої побоювання.