Проте Ланнон розумів, що безпека імперії може бути вирішена в наступні кілька хвилин. Хіба може він зупинити жертвоприношення, піти на ризик налаштувати проти себе богиню, хіба його обов’язок щодо Гая перевищує його обов’язок щодо Опета, хіба не пізно щось змінювати, адже він надто давно ступив на цю стежку. Хіба боги й демони не сміються над ним тепер, хіба він не чує, як їхній пекельний сміх відлунює в пустелях його душі?

Розгублений і приголомшений, дивився він на Гая. Він ступив один крок до нього, благально простягши до нього руку, так ніби просив у нього розуміння й прощення.

– Ти мені потрібен, – хрипко промовив він, і Гай, нічого не зрозумівши, взяв його руку, думаючи, що це рука дружби; він гордо усміхнувся до свого царя й друга й заспівав жертовну пісню, звертаючись до своєї богині.

Його голос злетів ніби на крилах орла, полинувши до жертовної платформи на даху печери, високо над ними. Усі погляди в храмі обернулися вгору, й напружене сподівання стиснуло горла шанувальників Астарти.

Таніт не могла повірити, що таке відбувається з нею. Коли вдосвіта вони прийшли до її келії, вона подумала, що це Гай прийшов забрати її звідси. Вона стрибнула з кушетки й побігла йому назустріч.

Але то був не Гай, а сестра Гака. Вони повели її з храму таємними сходами на вершину скель, які височіли над Опетом. Там, у кам’яній будівлі з очеретяним дахом, яка стояла поруч із жертовною платформою, біля отвору, що зяяв над басейном Астарти, вони вдягли її в жертовну мантію, оздоблену розкішним гаптуванням, і заквітчали квітами її волосся.

Потім вони одягли на неї важкі золоті ланцюги та браслети, аж поки Таніт відчула, що зараз упаде під їхньою вагою. Вона знала, що ці скарби становили частину пожертви й що вони також мусили швидко затягти її в зелені глибини басейну. Басейну, який не мав дна, басейну, який принесе її в обійми богині.

У мовчазній урочистості її посадили за маленький банкетний стіл, і сестри та жриці заметушилися довкола неї, пропонуючи найвишуканіші наїдки та вина. Це був банкет прощання, банкет, який влаштовують на честь того, хто вирушає в далекі мандри. Таніт трохи випила вина, сподіваючись, що воно розігріє її закрижанілий дух.

– Гаю, – думала вона. – Де ти, моє кохання?

Нарешті жриці відійшли до дверей і подали знак іншим. Цих інших було п’ятнадцятеро, усі дужі молоді жінки, більше, аніж досить, щоб зламати будь-який опір.

Вони оточили те місце, де сиділа Таніт, ще не погрожуючи їй, але налаштовані цілком рішуче. Вони дивилися на неї без ніякого виразу, їхні обличчя були закриті для жалю або співчуття.