– Ходімо, – сказала одна з них, і Таніт підвелася.

Вони вивели її у двері на сонячне світло, й вона побачила перед собою відполіровану кам’яну платформу, яка виступала над чорним отвором у землі.

Доріжка до жертовної платформи була всипана квітами дерева жовтої мімози, квітки, священної для богині. Запах був легкий і просякнутий смутком у теплому тихому повітрі, а квіти розчавлювалися під босими ногами Таніт, коли вона ступала по них, обважніла від золотих ланцюгів і моторошного страху.

Несподівано вона зупинилася, ошелешена звуком голосу, що вилітав із чорної ями перед нею, голос, слабкий через велику відстань і який дивно відлунював від стін печери. Але то був голос такої чистоти й краси, що вона не могла його не впізнати.

– Гаю! – прошепотіла вона. – Володарю мій!

Але злет її духу був дуже короткочасним, бо голос Бен-Амона співав жертовну пісню в церемонії, де жертвою була вона.

Це Гай посилав її до богині, й у цю мить видіння пекла й розпачу відкрилися перед нею. Вона відчула, що опинилася в павутині якоїсь страхітливої змови, не розуміючи, в чому її суть, і тільки знаючи, що Гай покинув її. Він також проти неї. Він пропонує її богині.

Тепер їй немає для чого жити. І вона легко ступила останні два кроки до краю платформи.

Коли вона опинилася на краю, то розкинула руки знаком сонця й подивилася вниз, у морок печери. Вода в басейні була тихою й темною, а біля неї стояли поряд цар і верховний жрець.

Вони дивилися вгору на неї, але були надто далеко, щоб роздивитися вирази їхніх облич. Вона знала тільки, що Гай досі співає молитву, пропонуючи її в жертву богині.

Вона відчула, як ненависть і гнів приходять на зміну розпачу, але не хотіла померти з цими почуттями в серці. Щоб випередити їх, вона нахилилася над краєм платформи, над глибоким зеленим басейном, і, коли вона відчула, що втрачає рівновагу, голос Гая раптово урвався на середині слова.

Вона повільно нахилилася над проваллям, а потім раптом опинилася в повітрі й полетіла вниз, захоплена вагою золота, яке на ній було. Коли все стислося усередині неї, вона знову почула голос Гая, коли, опанований розпачем, він вигукнув її ім’я:

– Таніт!

Вона вдарилася об поверхню басейну з такою силою, що життя відразу її покинуло, а важкі прикраси затягли її у прозору воду так швидко, що Гай побачив лише зблиск золота в глибині, так ніби велика риба повернулася там на бік, щоб схопити здобич.

Манатассі переправився через велику річку взимку 543 року за календарем Опета. Він використав холоднішу погоду, щоб переправити свої армії у зручних для себе місцях долини, бо глибина річки тоді найменша. Він переправився з трьома арміями різної численності. Найменша з них лише у сімдесят тисяч вояків перейшла через річку на заході й знищила тамтешні гарнізони. Вони швидко пішли до західних берегів озера Опет, до вузького каналу, що давав вихід до океану галерам Опета. Він називався Річкою Життя, артерією, яка годувала серце Опета.