Він годувався молюсками й кількома рибинами, яких йому щастило зловити на мілині, й став худий і занехаяний. Волосся й борода йому переплуталися і злиплися від недогляду.

Горе світилося в його очах, роблячи їх дикими й примарними, напівбожевільними – адже йому було байдуже до всього, крім своєї втрати. Минуло чимало таких безнадійних днів, поки всередині нього не заклекотіли гнів та обурення. Із самої його глибини підіймалися думки темні й небезпечні, наче тіні акул-убивць, що припливали на запах крові.

Дивлячись на дим від вогнища, на якому він готував їжу, він думав про свою землю та її богів. І та, й ті здавалися йому жорстокими й жадібними. Земля налаштована нагромаджувати багатства, не беручи до уваги, скількох людських страждань це коштує, а легковажні боги вимагають жертви. Обоє жадібні й зажерливі.

Гай покинув вогонь і пішов на берег озера. Він сів на піску, й вода змочила йому гомілки, перш ніж відкотитися назад. Темні думки тривали, а з ними змішувалися спогади про Таніт.

Він думав про богів, які обрали для жертви кохану їхнього вірного слуги. Чого вони ще хочуть від нього, міркував він. Він віддав їм усе, дороге для себе, а вони хочуть від нього ще більше.

Як жорстоко, що вони обрали Ланнона за інструмент, що забрав у нього його кохану. Тепер він жалкував, що не розповів Ланнону про Таніт. Якби Ланнон знав про їхнє кохання, він би її захистив, Гай не сумнівався в тому, що він її захистив би. Спочатку він зненавидів Ланнона, адже це він назвав Таніт як жертву. Потім здоровий глузд переміг. Гай зрозумів, що Ланнон вірив у те, що чинить правильно. Він нічого не знав про взаємини Гая й Таніт. Він знав лише, що нація перебуває в смертельній небезпеці й треба обрати цінного посланця. У такому разі, природно, слід було обрати Таніт. Неохоче Гай визнав, що було саме так, і знав, що зробив би те саме.

Він більше не ненавидів Ланнона, але несподівано для себе виявив, що ненавидить тих, хто підштовхнув його до цього. Боги – безжальні боги.

З озера піднявся великий Ваал у всьому своєму золотому й червоному блиску, й на протилежному боці озера Гай міг бачити на обрії рожеві скелі й башти Опета.

За давньою звичкою, Гай підвівся на ноги й розпростер руки, зображуючи сонце, й розтулив рота, щоб заспівати хвалу Ваалу.

Несподівано він затремтів від гніву. Він відчував, як вогненні його зблиски підіймаються у його душі, розпалюючи в ньому ненависть, і то було похоронне вогнище, на якому згоріла його віра.

– Будь ти проклятий! – закричав він. – Чого ти ще хочеш від мене, ти, пожиратель плоті? Поки я маю бути іграшкою в твоїх руках?