Ніхто не заперечив. Ян Біберштайн підійшов, зазирнув Рейневанові в очі.

— Я довго розмірковував, — сказав він цілком спокійним голосом, — що я з тобою зроблю, коли нарешті тебе схоплю. Я трохи вивчив питання. Не применшуватиму стародавньої історії, та найбільш повчальною виявилася новітня історія. Отож у дев’ятнадцятому році, якихось вісім років тому, чеські католицькі пани, злапавши чашників, страчували їх вигадливими способами, просто-таки змагаючись один з одним в ідеях. Як я це оцінив би, пальма першості належиться пану Янові Швіговському з Ризмберка. Отож якомусь упійманому гуситові пан Швіговський наказав напхати в пельку і в горлянку пороху, а потім цей порох підпалити. Очевидці стверджують, що під час вибуху полум’я і дим бухнули в єретика аж із заду ^{30}.

— Коли я про це почув, — вів далі Біберштайн, відверто насолоджуючись виразом Рейневанового обличчя, — мене осяяло. Я вже знав, що накажу з тобою зробити. Але я піду далі, ніж пан Швіговський. Набивши вщерть порохом, накажу запхати тобі в дупу свинцеву кулю і виміряю, на яку відстань вона вистрелить. Такий постріл з дупи повинен заспокоїти як мої батьківські почуття, так і цікавість дослідника. Як ти гадаєш?

— Мушу також не без задоволення дати тобі знати, — продовжив він, не чекаючи відповіді, - що страшенно жорстоко поведуся з тобою і після смерті. Сам я вважав це ідіотизмом і зайвим клопотом, але мій капелан наполіг. Ти єретик, тому я не ховатиму твої останків у посвяченій землі, а накажу викинути їх десь у полі, на поживу воронам. Позаяк, якщо я добре запам’ятав, quibus viventibus non communicavimus mortuis communicare non possumus ^{31}.

— Я у ваших руках, пане Біберштайн, — смиренність допомогла Рейневанові зібрати рештки відваги. — Відданий на вашу ласку й неласку. Вчините зі мною, яка буде ваша воля. Захочете по-звірячому — хто вас стримає? А може, ви страхаєте мене стратою, бо сподіваєтеся, що я почну скиглити і просити помилування? Отож ні, пане Яне. Я шляхтич. І я не принижуся в очах батька панни, яку кохаю.

— Гарно сказано, — холодно оцінив пан на Штольці. — Гарно і сміливо. Ти знову викликаєш у мені цікавість дослідника: на скільки вистачить цієї сміливості? Ну, не тратьмо часу, порох і куля чекають. У тебе є якесь останнє бажання?

— Я хотів би побачити панну Катажину.

— Ах! А що ще? Трахнути її на прощання?

- І свого сина. Ти не можеш мені цього заборонити, пане Яне.

— Можу. І забороняю.

— Я її кохаю!

— Цьому ми зараз зарадимо.

— Пане Яне, — озвалася Зелена Дама, а тембр її голосу викликав у пам’яті різні речі, в тому числі мед. — Вияви великодушність. Вияви лицарство, прикладів якого в новітній історії теж не бракує. Навіть чеські католицькі пани виконували, гадаю, останні бажання гуситів, перш ніж набити їх порохом. Виконай бажання панича з Беляви, пане Яне. Я хотіла б зазначити, що брак прикладів великодушності деморалізує суспільство не менше, ніж зайва поблажливість. Крім того, я за нього прошу.