Вони об’їхали місто з південного боку. Стежкою в лозняках добралися до ріки. Знайшли брід, переправилися на лівий берег. Невдовзі копита коней затупотіли по твердішому ґрунті. Вони були на гостинці.

— Плани не змінилися? — перепитала Еленча, яка, як виявилося, цілком непогано почувалася в сідлі. - Їдемо туди, куди збиралися їхати?

— Так. Саме туди.

— Тримаєтеся?

— Тримаємося.

— Ну то в путь. Залишаємо вроцлавський тракт і їдемо на захід. Швидше! Мусимо, поки видно, від’їхати чимдалі.

— Еленчо?

— Слухаю.

— Дякую тобі.

— Не дякуй.

Травнева ніч пахла черемхою.

* * *

Сказавши, що вони тримаються, Рейневан збрехав Еленчі Штітенкрон. Насправді їх обох, його та Самсона, тримали в сідлах виключно ремінні упряжі. І страх перед Грелленортом.

Нічна дорога була справжньою дорогою на Голгофу. Воістину милістю було те, що Рейневан небагато про неї пам’ятав і помічав, гарячка знову почала його трясти і значною мірою позбавила контакту з навколишнім світом. Самсон був не в кращому стані, велетень стогнав, зіщулювався і горбився в сідлі, мов п’яний, киваючи головою над кінською гривою. Еленча заїхала своїм коней між них, підтримувала їх обох.

— Еленчо?

— Слухаю.

— Три роки тому, на Сьціборовій вирубці… Як ти вижила?

— Я не хочу про це говорити.