— Дорота згадала була, що пізніше, в грудні, ти пережила різню Барда…

— Про це я теж не хочу говорити.

— Вибач.

— Мені нічого тобі вибачати. Тримайся в сідлі, будь ласка. Випростайся… Не нахиляйся так… Боже, хай ця ніч нарешті закінчиться…

— Еленчо…

— Твій друг страшенно важкий.

— Не знаю… як я тобі віддячу…

— Знаю, що не знаєш.

— Що з тобою?

— Руки терпнуть… Випростайся, будь ласка. І їдь.

Вони їхали.

* * *

Почало сіріти.

— Рейнмаре?

— Самсоне? Я думав, ти…

— Я притомний. Загалом. Де ми? Ще далеко?

— Не знаю.

— Близько, — озвалася Еленча. — Монастир близько. Я чую дзвін… Вранішня служба Божа… Ми доїхали…