— Отже, ти усвідомила свою провину. Що ж, відрадно… А чи розкаюєшся ти?

— Розкаююся? — щиро обурилася Бланка. — Це вже занадто! Може, мені ще стати навколішки і попросити у вас пробачення?

— Гм… Взагалі непогана ідея.

Згадка про коліна викликала у Філіпа ланцюжок тривіальних асоціацій, що спонукали його до активних дій. Лівою рукою він зробив блискавичний випад униз з явним наміром задерти її спідниці, але Бланка ні на мить не втрачала пильності. Вона відразу хвицнула його ногою і дала йому дзвінкого ляпаса — він відчув себе на сьомому небі від насолоди.

— Безсоромний нахаба! Хтивий самець! Огидний збоченець!

З двома першими характеристиками Філіп, очевидячки, був згоден. У кожному разі, проти них він не мав особливих заперечень, чого не можна було сказати про останню, яка дуже засмутила його.

— Я збоченець? Що ви таке кажете, Бланко?!

— А хіба ні? Як інакше називати вас після тих ваших порад панові де Шеверні? — Бланка аж здригнулася на згадку про те, щó Філіп нарадив Ґабріелеві, покидаючи спальню молодят. — Бідолашна Матильда!

Філіп сторопів. Він випустив Бланку з обіймів і, широко розплющивши від подиву очі, в мовчазній розгубленості дивився на неї, мовби не ймучи віри своїм вухам.

— О, Боже!… — нарешті промимрив він. — Бланко! Що ти знайшла огидного, а тим більше збоченого, в тих моїх порадах? Визнаю, вони були занадто відверті, дуже нескромні, і я, мабуть, учинив негарно, давши їх Ґабріелеві в присутності Матильди й інших жінок. Але називати мене огидним збоченцем… Чорти лисі! — Він схопив Бланку за плечі й хапливо заговорив, пронизуючи її наскрізь полум’яним поглядом: — Ти мене вбиваєш, серденько! Досі я гадав, що Нора була найдрімучіша невігласка з усіх знаних мною жінок, на тебе я навіть подумати не міг — адже ти в нас така розумниця, така вдумлива й розсудлива. Я завжди вважав тебе донезмоги сором’язливою, вкрай потайною, але мені й у страхітливому сні не могло привидітися, що ти така забита, затуркана… Господи, та що й казати! Коли ми з Норою… гм… зблизилися, їй ще не минуло тринадцяти років, вона була наївним та незайманим дівчиськом і не мала ні найменшого уявлення, що значить бути жінкою. Тобі ж незабаром сімнадцять, ти заміжня, маєш коханця — і таке верзеш! Таку дурницю, таку нісенітницю!… Ганьба твоєму чоловікові — а втім, якщо він справді не спить з тобою, це частково виправдовує його. Але Монтіні немає ніякого виправдання. Ганьба йому, ганьба! Він не гідний бути коханцем такої дивовижної жінки, як ти. Твій Монтіні — хамулуватий мужлай.

— Філіпе!

Він зміряв її тендітну постать ласим поглядом і нетерпляче потер руками, ніби наперед смакуючи якийсь вишуканий делікатес.