— Май же совість, Філіпе!

Філіп м’яко, але рішуче прибрав маленьку долоню від свого рота і по черзі обцілував тендітні Бланчині пальчики.

— А тим часом, — продовжував він, ніби нічого не сталося, — пан де Монтіні, наскільки мені відомо, вельми досвідчений юнак. Він не якийсь там шмаркач, який здатен лише на те, щоб залізти на жінку, а за хвилю злізти з неї…

— Замовкни!

— Ні, Бланко, я не мовчатиму, — палко заявив Філіп. — Я відкрию тобі очі на правду. Сама подумай: чим можна пояснити той факт, що на третьому місяці любовного зв’язку з таким гульвісою, як Монтіні, ти все ще залишаєшся незайманим дівчам?

— Я…

— Цьому є лише одне пояснення. Ти не кохаєш Монтіні. У ліжку з ним ти почуваєшся скуто, незатишно, невпевнено. Ти соромишся його — людину, яку ти буцімто любиш! Признайся, Бланко, щó ти кажеш йому в ті ночі, коли… — Філіп зробив паузу й широко осміхнувся. — Одно слово, коли з природних причин не можеш кохатися з ним.

Бланка густо зашарілася, не знаючи, де їй подітися від жагучого сорому, що вмить охопив її.

— Перестань, Філіпе. Прошу тебе…

— Що, правда в очі коле? Зараз ти засоромлена, збентежена, і не лише тому, що я веду з тобою мову на таку делікатну тему, а ще й тому, що нагадую тобі про ту непевну дражливість, яка часом виникає в твоїх стосунках з Монтіні. Таж якби ти насправді кохала його, то не крилася б від нього зі своїми жіночими клопотами. І, тим більше, не вважала б те, що я порадив Ґабріелеві, паскудством. Я майже певен, що ти неодноразово відштовхувала Монтіні від себе, коли він, на твою думку, „заходив надто далеко“, пропонував тобі „сороміцькі ніжності“…

— Годі вже!

Бланка рішуче встала з видимим наміром вказати Філіпові на двері. Проте він випередив її, схопив за стан і силоміць усадовив собі на коліна.

— Відпусти мене, Філіпе! Негайно відпусти!

— Спокійно, пташечко! — суворо мовив Філіп. — Якщо ти зараз же не вгамуєшся, то, присягаюсь, я всупереч своїм принципам зґвалтую тебе. Сьогодні ти так збуджуєш мене, до того ж я такий п’яний, що, мабуть, зважуся на цей вчинок.

— І зганьбиш себе!

— А хто про це дізнається? Та ти радше помреш, ніж комусь поскаржишся. Ще й покоївці накажеш тримати язика за зубами. Чи, може, я помиляюся?

Бланка приречено зітхнула, визнаючи слушність його слів.

— Ні, не помиляєшся.

— От ми й порозумілися, — задоволено констатував Філіп. — Тепер, любонько, вмощуйся зручніше — ти навіть не уявляєш, яку я почуваю втіху, послуговуючи тобі за крісло, — і будь слухняною дівчинкою. Я ж зовсім не хочу силувати тебе. Я взагалі не люблю застосовувати до жінок силу, а до тебе — й поготів. Адже ти найкраща в світі.