— Був?

— Так, був. Після того, як у сварці я стала на ваш бік, його впевненість переросла в переконання.

— Ну, коли так, — промовив Філіп, спрямувавши на неї ніжний погляд, — то що заважає нам виправдати його сподівання… чи то пак, підозри? Адже, за вашими словами, гірше все одно не буде.

Ізабелині щоки знову зашарілися. Вона потупила очі і в розгубленості стала перебирати пальцями оборки своєї сукні.

— Це слід розуміти так, що ви мене знаджуєте?

— На Бога, кузино, аж ніяк! Це ви мене знаджуєте.

— Я?!

— А хто ж іще? Нашу розмову вели ви, а я лише пасивно утримував її в заданому вами руслі. І саме ви спровокували мене на цю пропозицію.

Ізабела ще дужче розгубилася.

— Повірте, кузене, я й у гадці цього не мала.

Філіп пильно подивився їй в очі.

— Так-так. Ви й справді не лукавите.

— Я ж кажу, що ви помиляєтеся.

— Ні, кузино, все не так просто. Може, свідомо ви не збиралися провокувати мене, але десь у глибині душі вам дуже хотілося, щоб я запропонував вам своє кохання.

— Кохання, кажете? — мовила вкрай збентежена Ізабела. — А вам не здається, що ви надто вільно тлумачите це слово? Коханням не можна розкидатися направо й наліво. Але ви, схоже, освідчуєтеся в коханні всім жінкам, яких хочете звабити.

— Та ви, бачу, змовилися з Бланкою! — з невдоволеним зітханням зауважив Філіп.

Ізабела всміхнулася:

— Тепер зрозуміло, чому ви так розсердилися через кпини Марґарити й Фернандо. У мене відразу виникла підозра, що ви спіймали у Бланки облизня.

Тепер надійшла черга червоніти Філіпові. Проте він швидко опанував себе й парирував:

— Якщо ви такі проникливі, принцесо, то чи не скажете мені, чому ваш двоюрідний брат Ерік[41] дивиться на мене вовком, ніби зараз я зваблюю його дружину. Здається, він безнадійно закоханий в одну відому нам жінку, яка зовсім не поспішає відповідати на його почуття.