Тут він побачив покоївку, що стояла осторонь попід стіною, і гримнув на неї:

— Забирайся геть!

Дівчина розгублено закліпала очима і не зрушила з місця. Філіп схопив її за плечі і виштовхав до передпокою. Зачинивши за нею двері, він кинувся до Ізабели, міцно обняв її і припав своїми вустами до її вуст.

Він цілував її лице, шию, оголені плечі й руки. Ізабела не відповідала на його поцілунки, але й не опиралася, покірно приймаючи його пестощі. Заохочений її поступливістю, Філіп вже збирався перейти до рішучіших дій і насамперед розстібнути її корсаж, аж раптом вона поклала свою біляву голову йому на плече і тихо заплакала.

Філіп розгубився. Жіночий плач завжди збивав його з пантелику, і щоразу з невідомої причини на очі йому теж наверталися сльози.

Він усадив Ізабелу в найближче крісло, сам опустився перед нею навколішки і стиснув її руки в своїх.

— Не плач, рідна, — заблагав він. — Прошу тебе, не плач. Якщо не хочеш, нічого не буде, я не силуватиму тебе.

— Ні, милий, усе гаразд. Я хочу, щоб ти лишився зі мною. — Вона піднесла його руку до своїх губ і поцілувала її. — Я так хочу тебе…

— Але чому ти плачеш?

— Це так… від щастя.

— Ти щаслива?

— Шалено! Я вже й не сподівалася зустрітися з тобою… Та ось, завдяки Марґариті, ми знову разом, і ти знову цілуєш мене… як тоді…

— Ти ще пам’ятаєш про це? — спитав Філіп, ніжними доторками губ збираючи з її щік сльози.

— Пам’ятаю, любий. Я пам’ятаю все до найменшої дрібниці. — В Ізабелиних очах затанцювали смарагдові вогники. — Я ніколи не забуду той тиждень, що його ти провів у нас в Сараґосі.

— Я теж не забуду…

— Особливо останній вечір, коли ти прийшов до мене нібито для того, щоб попрощатися. І тоді ми ледве не переспали.

Філіп усміхнувся — мрійливо і трохи ніяково.

— „Ледве“ не рахується, Ізабело. — Він міцніше обняв її і притиснувся лицем до її грудей. — Тоді ми дуже злякалися.

— Як? Ти теж?

— Ще б пак! У мене аж жижки трусилися.